Злий - Леопольд Тірманд

Юліуш Калодонт похилив голову, приголомшений такою обізнаністю. Цього руху було досить. Пан у котелку негайно ж кинувся вперед, почувши свіжий слід.

— Ви, пане, знаєте, хто такий ЗЛИЙ, — шепнув він, нахиляючись над столиком, — а я повинен з ним поговорити.

«Через мій труп! — подумав з розпачем Калодонт. — Все одно, не скажу нічого! Може мене знеславити, зганьбити, але від мене не довідається нічого!»

Він підняв свої чисті блакитні очі, готовий на все. Але замість розлючених очей переслідувача побачив перед собою погляд, повний теплої симпатії, забарвлений, правда, легким гумором, але приязний і щирий.

— Пане Юліуше, — спитав співбесідник лагідно, — навіщо ці суперечки? Я ж прийшов сюди віддати вам те, що ви загубили… — кажучи це, співбесідник Калодонта витяг з кишені потертий старий гаманець.

Калодонт схопив свій гаманець, відкрив був його, але вчасно стримався.

«Може, це все-таки ворог? — подумав він. — А може, й звичайний шантажист, але не годиться отак при ньому…»

— Прошу перевірити, чи все в порядку й на місці, — запропонував пан у котелку, явно розуміючи думки Калодонта, і той відчув, що рум'янець сорому заливає його лице, аж до коріння сивого волосся.

— Я не тому… — пробелькотів він. — Тільки… знаєте, пане? Там посвідки, документи…

— Знаю, знаю. Сам перевіряв. Паспорт, дозвіл на комісійний продаж газет з відділу роздрібної торгівлі газетами, посвідка про нагороду хрестом Грюнвальда першого ступеня і двісті чотирнадцять злотих готівкою. Так, так, усе є, усе на місці.

Калодонт остаточно розгубився. Цей лагідний, немолодий пан з приязним голосом розмовляв з ним, ніби вчитель з учнем, про якого все знає.

Ясно було, що тепер йому вже не залишається нічого, крім одвертості або цілковитого мовчання. Калодонт обрав друге.

— Дякую, — буркнув він шорстко і надувся, мов старий пугач; вирішив не казати більше ні слова. Кожне слово здавалося йому зрадливою пасткою.

— Прошу, — лагідно промовив пан у котелку. — Я ще хотів сказати вам, пане, що був свідком події на Східному вокзалі. Знаю добре, що ЗЛИЙ не вбивав Мехцінського.

«Я теж знаю!» хотів гукнути Калодонт, але вчасно прикусив язика. Ці слова означали б цілковиту капітуляцію.

— Чому ж ви мовчите, пане Юліуше? — спитав пан у котелку, всміхаючись трохи смутно. — Ви ж, мабуть, не маєте сумніву, що перед вами друг. І спільник.

«Не маю сумніву!» хотів гукнути Калодонт, але швидко дійшов висновку, що вірить у це, не маючи найменшого уявлення, чому саме.

— Це все, — зітхнув пан у котелку після довгого мовчання і покликав офіціантку, що саме проходила мимо:

— Я б хотів заплатити, якщо можна.

Калодонт тарабанив пальцями по столі. Він почував себе якось безглуздо. Раптом він глянув спідлоба на свого співрозмовника й наважився:

— Добре. Я повідомлю. Скажу про все, де треба…

Він відразу ж відчув незручність цих слів.

Пан у котелку посміхнувся.

— Дякую, — промовив він тепло, щиро. — Це значить, що все в порядку, правда ж? Ага… — додав він. — Мало не забув… Чи є у вас, пане, ще хоч один тюбик?

Подив, переляк, розгубленість, гордість, задоволення і ще багато інших різноманітних почуттів, з'єднавшись, відбилися на обличчі Калодонта, мов на обличчі перевтомленого мімічного актора, який переплутав усі ролі. З цього хаосу його вивів звук власного голосу, що вимовляв одне тільки слово: «Маю».

І зараз же його охопив розпач. «Все загинуло! — подумав розгублено. — Все пропало! Тепер він тримає мене в руках».

— Чудово! Юліуше Калодонте, — додав урочисто його співрозмовник, — мені, мабуть, не треба вас запевняти, що з цієї хвилини я став оборонцем вашої святої таємниці… — Він зробив такий жест, наче хотів підвестися з-за столика.

— Зараз… — шепнув тремтячим голосом Калодонт, хапаючи його за руку. — Зараз… коли вже все сказано, ви повинні дати мені деякі пояснення. Звідки ви, пане, довідалися, що моє прізвище — Квятек?

Пан у котелку взяв долоню Калодонта, наче намагаючись його потішити.

— Справа чистісінького випадку, — відповів він тихо й ніжно. — Я завжди читаю хроніку в газетах, де сповіщають про зміну прізвищ. Отак собі, просто з невинної цікавості. Мене завжди цікавило, чому громадянин на прізвище Баран змінює, приміром, своє прізвище на Барановський. Я страшенно люблю розв'язувати такі загадки. Колись, багато років тому, зараз же після війни, мою увагу привернуло досить оригінальне повідомлення. Пан Юліуш Квятек змінював прізвище на Юліуш Калодонт. Цікаво, правда ж, особливо для людини допитливої, бо я… — тут голос пана у котелку зазвучав покірним каяттям, — не можу позбутися прикрого щеміння допитливості! Я подумав: щось та криється за цим! Потім пригадав собі, що під час окупації багато говорили про якогось мужнього чоловіка, котрий фабрикував кишенькові бомби в тюбиках від зубної пасти марки «Калодонт». От я й подумав, що він, мабуть, дуже полюбив свій псевдонім з отих славних днів, овіяних димом вибухів і запахом пороху, і звик до нього так, що вирішив навіть зректися свого чудового, родинного прізвища Квятек…

Очі Юліуша Калодонта блищали зворушенням, долоня його міцно стискала руку пана в котелку, що лежала на столику.

— Так, так… — шепотів старий у захваті. — Так це й було. Прізвище Квятек здавалося мені таким буденним, таким не бойовим… Я не міг вже до нього звикнути. Після всього цього, що було тоді, я вирішив залишитись назавжди Калодонтом…

— Отож у вас є ще хоч один тюбик? — знову спитав пан у котелку тихим, але рішучим голосом.

— Є, — відповів Калодонт, цього разу вже цілком охоче.

— Чудово. Він знадобиться нам. Знов послужить благородній меті. Це цілком можливо. А тимчасом — до побачення! Незабаром я повідомлю про себе.

Промовивши це, він міцно стиснув долоню Калодонта і встав з-за столика. Калодонт з хвилину ще бачив його котелок, який