Злий - Леопольд Тірманд

— Ви ж самі не вірите, що Морица вбили, — замислився Кубусь. — Ваша стаття — це вершина майстерності. В ній криється стільки можливостей, вона викликає стільки думок. Ви справді чудовий журналіст! — в голосі Кубуся був подив і радісна, щира гордість, без тіні заздрості.

— Я не вірю в убивство і я — на боці людини з білими очима, — відповів Колянко, — але… це інша річ. Я помилився. Не таким шляхом треба йти до розв'язання загадки. Треба сурмити відступ. Ти не підеш на ярмарок, Кубусю. Ці речі пахнуть прихованою загрозою.

— Не заперечую, — досить легковажно згодився Кубусь, — ці справи не для нервових людей, але зараз, коли я вже починаю розрізняти, в чому суть, коли я вже добився деяких успіхів, коли…

Тут Куба підійшов до дверей, відчинив їх, кинув погляд праворуч і ліворуч, старанно замкнув за собою двері й підійшов ближче до Колянка.

— Коли я кожного дня можу натрапити на слід величезної, імпозантної афери, яку відчуваю в повітрі, винюхую, намацую! — з цими словами кирпатий ніс Кубуся піднявся вгору, наче в породистого хорта. — Зрозумійте мене, пане Едвіне, золотенький… — він підійшов ще ближче, взяв Колянка за борт піджака, — я вже трохи знаю, але зовсім мало; я вже натрапив на слід, але надто малий, щоб відтворити чіткішу картину цих переплутаних зв'язків. Пане Едвіне, ще трішечки, ще кілька днів, і ми натрапимо, можливо, на розв'язання великої загадки, під назвою: «Хто такий КУДЛАТИЙ»! Ми, «Експрес»!

— Хлопче мій! — Колянко взяв Кубуся за підборіддя і підняв йому голову вгору: бистрі карі очі Кубуся були втіленням енергії й ентузіазму. — Хлопче мій, цього справді шкода. Шкода, щоб така справа пішла марне. Але в принципі це функції не «Експреса», а міліції.

— Пане Едвіне! — вигукнув Куба. — Що з вами сталось? Де ваша справжня бурхлива вдача?! Ми, люди «Експреса», дозволимо, щоб у нас перехопили з-під носа таку агоду? Ми, журналісти з покликання, журналісти з серцем, мозком, м'язами, з усіма прагненнями, повинні допустити, щоб міліція випередила нас у розкритті таємниць Варшави? Отямтеся, пане Едвіне! За кілька днів ми підемо до поручика Дзярського чи ще до когось з відділу карого розшуку, покладемо карти на стіл і скажемо: «Просимо, панове, от наслідки наших розшуків! Віддаємо їх вам безкоштовно. Від щирого серця! І це для того, щоб ви нали, хто краще орієнтується в хащах справ цього міста». Потім вийдемо кроком тріумфаторів і хильнемо з радощів, наче після виграного волейбольного матчу.

— Кубусю, — в голосі Колянка була невпевненість, — по суті так І слід було б грати, довести все до кінця.

«Який козир у наших відносинах з Дзярським! — подумав він, приголомшений можливістю такого успіху. — Найкраща спілка — та, де обидва спільники роблять рівні вклади».

— Але це тільки одна сторона медалі. На тому боці медалі — великий клопіт. Не забувай, що міліція — це міліція, і їй не можуть завдати особливої кривди в цій боротьбі. А тобі…

Кубусь зухвало всміхнувся.

— Яка кривда? — заперечив він легковажно. — Мене ж не вб'ють, ні? Найбільше — поскубуть при якійсь нагоді, але й то навряд. А якщо навіть… — Кубусь всміхнувся по-юнацькому, легковажно й безтурботно. — А якщо навіть… пане Едвіне… така вже доля журналіста! Він поліг смертю журналіста. Щось нечуване, який козир! Ні! Нова смерть — смерть журналіста.

Кубусь щиро засміявся.

— Отак ви й дасте в некролозі: «Загинув смертю журналіста»… Люди голови собі повикручують, міркуючи, що б це могло бути.

— Тільки без дурних дотепів… — м'яко обізвався Колянко. Щось важке лягло йому на серце, гнітило й щеміло.

— Пане Едвіне, — голос Кубуся стишився, в ньому затремтіли схвильовані ноти, — подумайте тільки самі: що це буде за репортаж! Коли ми вже будемо знати… Уявіть собі, який ефект у місті!

— А наші суспільні обов'язки? — спитав Колянко тихо й невпевнено.

— Оце й є наші суспільні обов'язки, — голосно відповів Кубусь. — Так я їх розумію. Я допомагаю своєму суспільству, викорінюючи в ньому зло, способом, який вважаю за найкращий. Роблю це, як всюдисущий журналіст, бо це я вмію, це я можу.

В уяві Колянка з'явилися свіжонадруковані сторінки «Експреса», з мокрими ще від фарби великими літерами. СЕНСАЦІЙНА АФЕРА… — кричали літери, волали, вигукували. І раптом з роздертої газети вискочила ота страшна, огидна сцена бійки в барі «Насолода».

— Кубусю, ти не підеш… — слабким голосом промовив Колянко: він захищався зараз від самого себе, боровся з тим, чого досі не знав у собі, чого навіть не передбачав.

— Пане Едвіне, — почув він веселий голос Кубуся, — досить цих комедій. Адже по суті ви ж дуже хочете, щоб я пішов і зробив все, як треба. Якби ви цього не хотіли, я б з вами зовсім не сперечався, а послухався б відразу. Адже ніхто вас не знає краще, ніж я, правда?

— Хочу… — шепнув Колянко, разом із розпачливим зітханням, вбираючи в легені цигарковий дим.

І раптом зрозумів, що справді цього хоче.

«Покликання журналіста, — подумав він. — Великий сенсаційний репортаж. Якби не хотів, він би не пішов, і я б говорив з ним зовсім інакше. Досить сказати, що тут була Гавайка, що ми розмовляли про Люлека… Зрештою, можливо, і це б не допомогло… Швидше ні… Звичайно, він піде. Мусить піти…»

— По суті ти маєш рацію, — невпевнено згодився Колянко. — Добре, йди,

— Клюсінський, — наказав поручик Дзярський, — о дванадцятій відкривається ярмарок весняних первинок на Кошиках. Городина, зелень, усякі такі речі. Підеш, роздивишся трохи.

— Так точно, пане поручику! — відповів Клюсінський офіціальним тоном.

— Що ти там бачиш на стелі? — зацікавився Дзярський; обернувшись назад, він глянув в куток, угору.

— Нічого, — меланхолійно відповів Клюсінський, — я зовсім не туди дивлюсь, а дивлюсь на вас, пане поручику,

Дзярський заклопотано зітхнув.

— З такою косоокістю ти — найнебезпечніший агент в усьому світі.