Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой

— Дівчину на ім’я Кеті Джейнвей.

— Це ж тільки половина відповіді, містере…

— Офіцер Вайт.

— Містере Вайт. Повторю питання: чому ви думаєте, що я зможу вам допомогти?

— Ви знали Кеті Джейнвей? — спитав Бад, підсуваючи до себе порожнє крісло.

— Ні, не знав. А вона стверджувала, буцімто знайома зі мною?

— Ні. Де ви були вчора опівночі?

— Я був тут, приймав гостей. Якщо дійде до якихось серйозних претензій, хоча я сподіваюся, що не дійде, я надам вам список гостей. Але чому ви…

— Делберт Кеткарт, також відомий під прізвиськом «Дюк», — перебив його Бад

— Його я також не знаю, — відповів, зітхнувши, Кеткарт. — Містере Вайт…

— Двайт Жілетт. Лінн Брекен.

Широка посмішка.

— Цих, ясна річ, я знаю.

— Так? Продовжуйте.

— Дозвольте, тепер я вас переб’ю. Ви дізналися моє ім’я від когось із них?

— Я забрав у Жілетта його записничок. Сторінку, на якій у нього записано ваше ім’я та цієї Брекен, він спробував з’їсти. Петчетте, звідки у якогось дрібного сутенера ваш номер телефону?

Петчетт нахилився до нього:

— Факти, які прямо не стосуються вбивства Джейнвей, вас не цікавлять?

— Ні.

— Це значить, що ви не зобов’язані про них повідомляти?

От же колоритний засранець.

— Саме так.

— Ну, тоді слухайте уважно, бо повторювати я не збираюся, а якщо ви це озвучите десь, я все заперечуватиму. Я маю контору, що продає послуги дівчат за викликом. Лінн Брекен — одна з них. Я викупив її у Жілетта кілька років тому, і якщо він намагався зжерти папірець із моїм іменем, то виключно тому, що знає, як я боюся поліцію, як я ненавиджу її, а також розуміє — цілком небезпідставно, — що, якщо через нього поліція вийде на мене, я його розчавлю, як таргана. Далі: я ставлюся до своїх дівчат дуже добре. В мене самого є дорослі дочки, а одну я втратив, коли вона була ще немовлятком. Мені не подобається, коли ображають жінок, а на мої забаганки грошей мені вистачає. Цю Кеті Джейнвей вбили якось із особливою жорстокістю?

— Забили до смерті. Сперма у всіх можливих отворах — у роті, анусі, у піхві.Страшенно жорстоко її вбили.

— То знайдіть її вбивцю, містере Вайт. Знайдіть — і отримаєте від мене добру винагороду. Якщо взяти в мене гроші вам не дозволять ваші принципи, я перерахую їх на рахунок благодійного поліцейського фонду.

— Дякую, але не варто.

— Це суперечить вашим правилам?

— У мене немає правил. Розкажіть про Лінн Брекен. Вона працює на вулиці?

— Ні, за викликом. Жілетт її клав під кого трапиться і ледве не загубив. А я, знаєте, дуже ретельно підбираю своїм дівчатам клієнтів.

— Отже, ви її викупили у Жілетта.

— Авжеж.

— Навіщо?

— Лінн дуже схожа на актрису Вероніку Лейк, — із посмішкою відповів Петчетт. — Вона була мені потрібна для колекції у моїй невеликій студії.

— Що за «невелика студія»?

Петчетт похитав головою.

— Ні. Мені подобається ваш агресивний стиль, і я дуже ціную те, що ви стримуєтеся, аби справити якнайкраще враження, але більше нічого сказати я вам не можу. Здається, я достатньо розповів, а якщо ви будете наполягати, я познайомлю вас зі своїм адвокатом. Ви, напевно, схочете дізнатися адресу Лінн Брекен? Сумніваюся, що їй щось відомо про покійну міс Джейнвей, але якщо бажаєте, я зателефоную їй і попрошу розповісти усе, що їй відомо.

— Я маю її адресу, — відповів Бад, показуючи жестом на будинок. — А хатинку ви заробили на дівчатах за викликом?

— Я фінансист, містере Вайт. Маю вчений ступінь у галузі хімії, кілька років пропрацював фармацевтом і мудро вкладав свої гроші. Найкраще мені пасує визначення «підприємець», я думаю. І будь ласка, містере Вайт, не треба в розмові зі мною вдаватися до кримінального жаргону. Не змушуйте мене шкодувати, що я говорив із вами як із рівним собі.

Бад окинув його поглядом. Ні про яку рівність не йшлося, він ставився до поліцейських, як до тарганів, з якими іноді доводилося мати справу.