Ганнібал - Томас Харріс
Карло обережно накачав транквілізатором шістнадцятьох свиней — п’ятьох самців, вирощених в одному загоні, та одинадцятьох самок, одна з яких була вагітною, але жодна не в еструсі.
Коли вони знепритомніли, він зробив кожній тварині ретельний фізіологічний огляд. Пальцями перевіряв на міцність їхні гострі зуби й кінчики великих іклів. Тримав у руках їхні страшні морди, зазирав у маленькі затуманені очі й прислухався до дихання, аби переконатися, що дихальні шляхи відкриті, і сплутав їх елегантні маленькі щиколотки. Потім він затяг їх на брезенті в клітки й засунув дверцята.
Вантажівки зі стогоном спустилися з гір Дженнардженту до Кальярі. В аеропорту на них чекав реактивний транспортний аеробус від «Count Fleet Airlines», компанії, яка спеціалізувалася на перевезенні скакових коней. Цей літак зазвичай транспортував в обидва боки американських коней, коли в Дубаї проводилися перегони. Тепер на ньому був один кінь, якого вони підібрали в Римі. Кінь не міг заспокоїтися відтоді, як почув запах диких свиней, тож іржав і брикався у своєму м’якому стійлі, допоки екіпаж не вивів його з салону й не полишив в аеропорті, від чого Мейсон зазнав додаткових витрат, бо ж йому довелося відправити коня до власника й заплатити компенсацію, аби уникнути судового позову.
Карло з помічниками летіли разом зі свинями в герметичному транспортному відсіку. Щопівгодини, поки вони летіли над неспокійною водою, Карло відвідував кожну свиню окремо, прикладав руку до їхніх щетинистих боків і намацував биття їх диких сердець.
Навіть здорові й голодні, шістнадцятеро свиней не зможуть з’їсти доктора Лектера повністю за один раз. Аби цілком розправитися з режисером, їм знадобився цілий день.
Мейсон хотів, аби першого дня доктор Лектер спостерігав, як свині пожирають його ступні. Потім Лектера всю ніч триматимуть під крапельницею з фізрозчином, поки свині чекатимуть на наступний прийом їжі.
Мейсон пообіцяв, що в перерві Карло отримає з ним годину сам на сам.
За другим разом свині виїдять у нього нутрощі й за годину поглинуть шкіру з черева та обличчя. Коли перша зміна найбільших свиней і вагітна самка наситяться та підуть геть, прийде друга хвиля їдців. На той час веселощі все одно вже закінчаться.
Розділ 65
Барні ніколи раніше не бував у сараї Верджерів. Він зайшов крізь бічні двері під ярусами сидінь, що з трьох боків оточували старий вивідний манеж. Порожній і тихий, за винятком воркотіння голубів на кроквах, манеж і досі зберіг атмосферу передчуття. За кафедрою аукціоніста була повітка. Великі двійчасті двері прочинялися до крила зі стайнями та збруярнею.
Барні почув голоси й гукнув:
— Агов!
— Ми в збруярні, Барні, проходь, — відповів хрипкий голос Марґо.
Збруярня виявилася затишним місцем, завішаним упряжжю й сідлами елегантних форм. Запах шкіри. Теплі сонячні промені, що лилися крізь запилюжені шибки під кроквами, підсилювали запахи шкіри й сіна. Уздовж однієї сторони сараю розташовувалася простора галерея, що переходила в сінник.
Марґо викладала скребниці й кілька недоуздків. Її волосся було світліше за сіно, очі блакитні, мов ветеринарний штамп на м’ясі.
— Привіт, — сказав Барні, стоячи в дверях.
Йому здалося, що обстава в кімнаті трохи театральна — спеціально для дітей, які відвідують ферму. За висотою та кутом, під яким світло потрапляло крізь високі вікна, приміщення скидалося на церкву.
— Привіт, Барні. Почекай, і хвилин за двадцять ми сядемо їсти.
З галереї долинув голос Джуді Інґрем:
— Барні-і-і-і! Доброго ранку. Зараз побачиш, що ми приготували на ланч! Марґо, як ти дивишся на те, шоб поїсти надворі?
За традицією Марґо та Джуді щосуботи чистили різномасту зграю товстеньких шетландських поні, яких тримали, щоб катати дітей. Вони завжди брали з собою ланч для пікніка.
— Спробуймо з південного боку сараю, на сонці, — сказала Марґо.
Усі були якісь надто життєрадісні. Людина з досвідом роботи в лікарні, як-от Барні, знає, що надмірна життєрадісність не віщує пацієнтові нічого хорошого.
Найбільшу увагу в збруярні привертав кінський череп, що висів на стіні трохи вище від людської голови, з усіма вуздечками та шорами, із жокейськими знаменами родини Верджерів.
— Це Стрімка Тінь, виграв скачки Лоджпол у п’ятдесят другому, єдиний переможець, що був у мого батька, — сказала Марґо. — Надто дешевий, щоб робити з нього опудало.
Вона поглянула на череп:
— Нівроку схожий на Мейсона, правда?
У кутку стояло духало і піч із примусовою тягою. Марґо розвела на вугіллі невеличке багаття, щоб зігріти приміщення. На вогні стояв горщик із якоюсь стравою. Пахло супом.
На робочій лаві лежав повний набір ковальських інструментів. Вона підібрала ковальський молот, отой, що з коротким держаком і важкою головкою. З такими великими руками й грудьми Марґо б і сама могла підковувати коней, вона скидалася на коваля з надто випнутими грудними м’язами.
— Кинеш мені пітник? — попрохала Джуді.
Марґо взяла жмут щойно випраних пітників і одним замашним порухом дужої руки відправила його по дузі на галерею.
— Окей, зараз я вмиюся й викладу з «джипа» речі. Їмо за п’ятнадцять хвилин, гаразд? — сказала Джуді, спускаючись по драбині.
Відчуваючи невідривний погляд Марґо, Барні не став роздивлятися сідниці Джуді. Замість сидінь у кімнаті стояли кілька тюків сіна зі складеними пітниками. Марґо і Барні присіли.
— Ти пропустив поні. Їх перевезли на конюшню в Лестері, — сказала Марґо.
— Чув сьогодні зранку вантажівки. Чому так?
— Справи Мейсона.
Вони трохи помовчали. Їм завжди було легко мовчати, але не зараз.
— То що, Барні. Настає момент, коли говорити вже марно і треба починати діяти. І для нас цей момент настав?
— Наче в нас інтрижка чи щось таке, — сказав Барні.
Невтішна аналогія зависла в повітрі.
— Інтрижка, — мовила Марґо. — Маю для тебе набагато кращу, дуже добру пропозицію. Ти знаєш, про що мова.
— У загальних рисах, — відповів Барні.
— Але якщо ти вирішиш, що не хочеш дечого робити, а потім воно все одно станеться, то ти ж розумієш, що шантажувати мене з цього приводу не варто?
Вона постукала по долоні ковальським молотом, певно, машинально, позираючи на Барні синіми очима різника.
Барні свого часу бачив чимало виразів облич і вижив завдяки тому, що вмів їх читати. Він побачив, що Марґо не блефує.
— Знаю.
— Так само якщо ми щось таки зробимо. Я буду надзвичайно щедрою один раз, тільки один. Але цього вистачить. Хочеш знати скільки?
— Марґо, протягом моєї зміни
