Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой
Джек пішов у туалет. У дзеркалі побачив своє обличчя: постаріле, чуже. Потім взявся за роботу — встановив магнітофон і переглянув порнографію у пошуках знайомих облич.
Журнали були низькоякісні, напевно, зроблені в Мексиці: на картинках були в основному розпатлані моделі-наркомани. У Джека запаморочилося в голові, ніби від наркотиків. Його вабили до себе таблетки на полицях; на місці порномоделей йому уявилася Карен. Він походив кімнатою, дослухаючись до власних кроків, потім підняв килим. Інтуїція не підвела — у підлозі було влаштовано сховок. Під кришкою виявився підвал, у темряву якого вели сходи.
Раптом задзвонив телефон.
Джек увімкнув магнітофон і підняв слухавку.
— Алло. Будь-яке ваше бажання, — сказав він, намагаючись говорити, як Ламар.
Клацання, короткі гудки. Отже, гасло говорити — помилка. Минуло півгодини — зателефонували ще раз.
— Алло, це Ламар.
І знову те саме.
Джек курив сигарету за сигаретою — аж горло заболіло.
Знову дзвінок.
— Т-т-так, — спробував він навмання.
— Привіт, це Сет із Бел-Ейр. Що там, привезеш мені сьогодні щось?
— Звісно.
— Давай пляшку абсенту. Якщо поквапишся — дам добрячі чайові.
— Ем-м-м… ти б не міг мені ще разок адресу сказати?
— Як можна забути діру, у якій я живу. Роскомер, № 941. Гайнуй швидше.
Джек поклав слухавку. Але майже одразу пролунав новий дзвінок.
— Т-т-так.
— Ламаре, передай Пірсу, що мені треба… Ламаре, це ти?
СІД ГАДЖЕНС.
— Т-т-так, це я, — відповів Джек, справді, затинаючись, як Ламар. — Хто це?
По той бік дроту поклали слухавку.
Джек прослухав розмову іще раз. Це однозначно був Гадженс.
СІД ЗНАЄ ПЕТЧЕТТА. СІД ЗНАЄ ЛАМАРА. СІД В КУРСІ СПРАВ «ФЛЕР-ДЕ-ЛІС».
Знову пролунав телефонний дзвінок, але Джек його уже проігнорував. Похапцем відімкнувся, схопив магнітофон, протер телефонний апарат, протер усі журнали, яких він торкався. Вилетів за двері, відчуваючи, як свіже нічне повітря лоскоче йому нерви.
Десь заревів автомобіль.
Лобове скло винесло пострілом, ще дві кулі влучили у двері.
Джек пригнувся й вистрілив у відповідь, але автомобіль із вимкненими фарами вже їхав геть.
Не поцілив: дві кулі потрапили в дерево, урізнобіч розлетілися тріски. Ще три постріли — також усе в молоко, машину занесло, вона звернула за ріг і зникла. У дверях будинків на вулиці почали з’являтися люди — повна вулиця свідків.
Джек прожогом кинувся до своєї машини і, петляючи та не вмикаючи фар, помчав у бік Франклін-стрит, вклинившись там у потік машин. Сенсу шукати машину нападників немає: було темно, Джек нічого не розгледів, та й усі машини довкола були однаково чорними й моторошними. Аби заспокоїтися, Джек закурив і поїхав у напрямку Бел-Ейр.
Роскомер-Роуд виявилася звивистою вуличкою, що зміїлася вгору на пагорб і обабіч якої розташовувалися будинки в оточенні пальм. Джек під’їхав до будинку № 941.
Це була напівкругла, одноповерхова будівля з черепичним дахом у псевдоіспанському стилі, біля дверей якої вишикувався цілий ряд автомобілів: «ягуар», «пакард», два «каділаки», «ролс-ройс». Джек вийшов — назустріч йому ніхто не кинувся. Він пригнувся й записав номери автомобілів.
Отже, п’ять машин: усі шикарні, пакунків від «Флер-де-Ліс» в салоні жодної з них не було. У будинку за шовковими фіранками яскраво горіло світло. Джек підійшов і зазирнув всередину.
І одразу зрозумів, що ніколи в житті не зуміє забути жінок, яких побачив там.
Одна була точнісінько як Ріта Гейворт у «Ґільді». Інша — у смарагдово-зеленому платті — як дві краплі води була схожа на Еву Ґарднер. Поруч стояла викапана Бетті Ґрейбл у купальнику в блискітку та сітчастих панчішках. Обриси чоловіків у смокінгах, що крутилися довкола них, були розпливчасті, як декорації. Він не міг відвести погляду від жінок.
Приголомшливо й неймовірно. Гінтон казав про Петчетта, що той «шукає дівчат, які косять під кінозірок». Але ці дівчата не «косили», ні. Їх вибирав, створював та обробляв професіонал. Це було насправді приголомшливо.
На світло вийшла іще одна — Вероніка Лейк. Її обличчя не так сильно було схоже на оригінал, а ось плавна котяча грація рухів — абсолютно. Чоловіки потягнулися до неї.
