Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой

— Не вбивали! Ніхто з нас не вбивав! Нас там навіть не було.

— Були, синку.

— Ні!

— Були, синку, просто зізнайся.

— Нас там не було!

— Гаразд. Заспокойся. Зберися з думками і все мені розкажи — чітко й повільно.

Джонс забурмотів щось. Ед присів на коліна перед його стільцем і прислухався.

— Господи, будь ласка, мені просто набридло незайманим бути… Ми ненавмисне, нас же за це не стратять?.. Якщо вона не помре, нас не покарають?.. Може, якщо вона не помре, то і я не помру, бо я не гомік… — почув він.

Ед відчув, ніби ньому через нього проходить розряд, ніби він сидів на електричному стільці. ЦЕ НЕ ВОНИ.

Тим часом Джонс взявся повторювати безкінечні мантри про Ісуса та Отця Небесного. Ед полетів до кімнати № 2.

Там царював сморід поту й сигаретного диму. Лерой Фонтейн — великий, м’язистий, із модною зачіскою — сидів, закинувши ноги на стіл.

— Може, хоч ти виявишся розумнішим за твоїх друзів. Навіть якщо ви вбили її — це не те саме, що завалити шістьох.

Фонтейн торкнувся розбитого носу — половина його обличчя була обмотана бинтами.

— У газетах таке лайно пишуть…

Ед перелякано зачинив за собою двері.

— Лерою, твоє щастя, якщо на момент її смерті ти був з нею.

У відповідь — мовчання.

— Хто вона така? Повія?

У відповідь — мовчання.

— Ви її вбили?

Мовчання.

— Хотіли Тайрону допомогти із дівчиною переспати, а потім все вийшло з-під контролю. Так?

Фонтейн не відповідав.

— Лерою, навіть якщо ви її вбили і вона кольорова, ти можеш сподіватися на помилування. Навіть якщо вона біла, у тебе ще залишається шанс. Нагадую — ми можемо повісити на вас «Нічну сову», а можемо дотримуватися цієї версії. Поки ти не доведеш, що гадив у цей час десь в іншому місці, можеш сподіаватися, що на тебе звалять те, про що пишуть в газетах.

Фонтейн мовчав, колупаючись нігтями у коробці із сірниками.

— Якщо ви її викрали, але вона ще жива — то застосування закону Ліндберґа вам не світить. Це не настільки серйозне звинувачення, — збрехав він.

У відповідь — ані звуку.

— Лерою, де зброя та машина?

Фонтейн затято мовчав.

— Лерою, вона ще жива?

Фонтейн усміхнувся, і Ед відчув, як від цієї посмішки його морозом сипонуло поза спиною.

— Якщо вона ще жива — то це твоє алібі. Я тобі не брехатиму, це все серйозно: викрадення, зґвалтування, напад. Але якщо ти зумієш довести, що не маєш стосунку до «Нічної сови», то заощадиш нам купу часу і окружний прокурор тобі цього не забуде. Розказуй, Лерою, зроби послугу самому собі.

У відповідь — ані звуку.

— Лерою, дивись, я розповім, як усе було. Ви викрали жінку, погрожуючи їй зброєю. Вона заляпала кров’ю машину, тому тачку довелося сховати. Одяг ваш також був у її крові, так що і його довелося позбутися. До «Нічної сови» ви не заїжджали, але не зовсім розумію, навіщо сховали свої дробовики, — мабуть, боялися, що вона може впізнати зброю. Синку, якщо вона жива — це твоя остання рятівна соломинка.

— Думаю, жива, — озвався Фонтейн.

— Думаєш? — присів Ед.

— Так, думаю.

— Хто вона? І де вона?

Мовчання.

— Чорна?

— Мексиканка.

— Як її звати?

— Гадки не маю. На вигляд — якась сучка з коледжу.

— Де ви її викрали?

— Не знаю. Десь в Істсайді

— І куди ви її відвезли?

— Не знаю… Не знаю, до старого будинку десь на Дюнкерк-авеню.