Ганнібал - Томас Харріс
— Бувай, — відповів Мейсон із темряви. — Бувай.
Глибокий, як у радіодиктора, голос тремтів від люті.
Розділ 42
Коли в убивці Рінальдо Пацці впізнали доктора Ганнібала Лектера, у Кларіс Старлінг з’явилася можливість зайнятися серйозними речами, хвала Господу. Де-факто вона стала зв’язковою нижчої ланки між ФБР і поліцейським відомством Італії. Добре було докладати великих зусиль до однієї конкретної справи.
Після тієї перестрілки під час наркотичного рейду світ Старлінг змінився. Вона та інші вцілілі з «Фелічіани» потрапили в таке собі адміністративне чистилище напередодні звіту міністерства юстиції перед юридичним комітетом Палати представників США.
Знайшовши рентгенівський знімок Лектера, Старлінг застрягла на посаді висококваліфікованого тимчасового співробітника, підміняючи в Національній поліцейській академії Куантіко інструкторів, коли вони хворіли чи йшли у відпустку.
Протягом осені й зими Вашингтон був одержимий скандалом у Білому домі. Оскаженілі реформатори бризкали слиною в такій кількості, що явно перевищила обсяг, використаний під час того маленького прикрого грішка, а президент Сполучених Штатів публічно й сповна наковтався лайна, намагаючись уникнути імпічменту.
У цьому цирку невеличка справа бійні на рибному ринку відійшла на задній план.
Щодня всередині Старлінг зростала невесела впевненість: для неї федеральна служба ніколи вже не буде такою, як раніше. Її немов затаврували. Обличчя колег, яким доводилося мати з нею справу, щоразу набували сторожкого виразу, наче Старлінг заразна. Вона ще була молодою, тож така поведінка її дивувала й засмучувала.
Добре було чимось займатись — у Відділ поведінкової психології надходив потік запитів на інформацію від італійців, зазвичай дублікатом — одну копію надсилали в Держдепартамент. І Старлінг охоче відповідала, безперервно відправляючи файли Лектера факсом та електронною поштою. На її подив, протягом тих семи років, що минули від утечі доктора, багато матеріалів у справі кудись пропали.
Її крихітний кабінет у підвалі Відділу поведінкової психології вщент заполонили папери, розмиті факси з Італії, копії італійських газет.
Що такого вона може надіслати італійцям, що стало б їм у нагоді? Вони вхопилися за той факт, що за кілька днів до смерті Пацці з єдиного комп’ютера Квестури надійшов запит на доступ до ПЗНЗ-файлів Лектера в Куантіко. Італійська преса відновила цим добру славу Пацці, ніби він потайки працював над тим, щоб упіймати доктора Лектера й поправити собі репутацію.
З іншого боку, розмірковувала Старлінг, якою інформацією про вбивство Пацці можна скористатися тут, у випадку, якщо доктор повернеться в Сполучені Штати?
Джек Кроуфорд нечасто з’являвся на робочому місці, аби допомогти їй порадою. Більшість часу він проводив у судах і з наближенням пенсійного віку мав давати свідчення в багатьох незакритих справах. Він усе частіше брав лікарняні, а коли приходив на роботу, то здавався все більш відчуженим.
Від думки, що вона не може з ним порадитись, у Старлінг починалися напади паніки.
За роки роботи в ФБР Старлінг багато чого бачила. Вона знала: якщо доктор Лектер знову скоїть убивство на території Сполучених Штатів, то в Конгресі пукани попідриваються, у міністерстві юстиції заднім числом заволають критикани, і тоді почнеться справжня гра під гаслом «наздогнати й нахилити». Митники й прикордонники першими попадуть під роздачу за те, що впустили доктора в США.
Місцеве управління штату, де станеться злочин, вимагатиме все, що стосується Лектера, і ФБР зосередить зусилля навколо місцевої філії Бюро. Потім, коли доктор скоїть чергове вбивство, але десь в іншому місці, розслідування переїде туди.
Якщо його впіймають, то посадовці битимуться за лаври першості, мов ведмеді навколо закривавленого тюленя.
Завданням Старлінг було приготуватися до випадку, якщо він зʼявиться (байдуже, приїде він насправді чи ні), і відсунути якнайдалі неприємне усвідомлення того, що може статися під час розслідування.
Вона ставила собі просте питання, яке кар’єристам у межах Белтвею[95] видалося б банальним і недоречним: як зробити саме так, як вона присягнула робити? Як захистити громадян і впіймати Лектера, якщо він приїде?
Очевидно, що в доктора були хороші документи і вдосталь грошей. Він майстерно переховувався. Наприклад, елегантна простота у виборі першої схованки після втечі з Мемфіса — він заселився в чотиризірковий готель по сусідству з великою клінікою пластичної хірургії в Сент-Луїсі. У половини постояльців обличчя були перемотані. Він наклав собі на обличчя бинти й зажив на широку ногу на гроші покійника.
Серед сотень клаптів паперу в її кабінеті були рахунки за обслуговування готельного номера в Сент-Луїсі. Астрономічні. Пляшка вина «батар-монраше» за сто двадцять п’ять доларів. Певно, воно добре смакувало після стількох років тюремного харчування.
Вона надіслала запит на копії всіх можливих документів у Флоренції, й італійці пішли їй назустріч. Якість копій була така, що Старлінг здалося, наче вони друкували їх на пилососі.
Порядку не було ніякого. Ось особисті документи доктора Лектера з палаццо Каппоні. Кілька нотаток про Данте, зроблені знайомим почерком, записка до хатньої робітниці, чек із флорентійської крамниці делікатесів «Vera dal 1926» на дві пляшки «батар-монраше» й кілька tartufi bianchi. Знову те саме вино, а що то за інша штука?
Італійсько-англійський словник повідав Старлінг, що tartufi bianchi — то білі трюфелі. Вона зателефонувала шеф-кухареві хорошого італійського ресторану у Вашингтоні й поцікавилася ними. Старлінг довелося вигадувати причини, щоб завершити розмову, коли кухар хвилин п’ять поспіль розводився про їхній неймовірний смак.
Смак. Вино, трюфелі. Смак у всьому був константою в житті доктора Лектера — в Америці чи в Європі, як успішного лікаря чи як монстра-втікача. Його обличчя могло змінюватись, але не смаки, і доктор Лектер нічого для себе не шкодував.
Смак був чутливою темою для Старлінг, оскільки саме цією темою доктор Лектер уперше дійняв їй до живого, коли зробив комплімент щодо її дамської сумочки й висміяв дешеві туфлі. Як він тоді її назвав? Причесаною, честолюбною селючкою з дещицею смаку.
Саме смак дошкуляв їй у щоденній рутині відомчого закладу, з його суто функціональним обладнанням прагматичної обстави.
Водночас її віра в технічну майстерність відмирала, звільняючи місце для чогось іншого.
Старлінг утомилася від технічної майстерності. Віра в техніку — це релігія небезпечних ремесел. Для того щоб виступити проти озброєного злочинця в перестрілці чи виваляти його голими руками в багнюці, треба вірити, що досконала техніка й напружені тренування стануть
