Ганнібал - Томас Харріс
Крендлер підвівся й зібрав свої папери.
— Не зовсім усе, містере Крендлер… — сказав Мейсон. — У Лектера немає причин світитись. У нього стільки грошей, що він може вічно переховуватись.
— Звідки в нього гроші? — спитала Марґо.
— Мав у психіатричній практиці кількох дуже багатих і старих пацієнтів, — пояснив Крендлер. — Умовляв їх переписувати на нього гроші й акції, і в нього непогано виходило. Служба внутрішніх доходів США не змогла його відстежити. Тіла кількох меценатів ексгумували — перевірити, чи не було їх убито, — проте нічого не виявили. Аналіз на токсини дав негативний результат.
— Тож він не попадеться під час пограбування, гроші в нього є, — сказав Мейсон. — Нам треба його виманити. Як — будемо думати.
— Він дізнається, хто стоїть за подіями у Флоренції, — сказав Крендлер.
— Звісно, дізнається.
— І захоче до вас дістатися.
— Не певен, — відповів Мейсон. — Мій теперішній стан його задовольняє. Будемо думати, Крендлере.
Мейсон почав мугикати.
Виходячи з кімнати, заступник помічника Генерального прокурора Крендлер чув мугикання. Мейсон часто наспівував церковні гімни, коли замислював лихе: «Головну наживку ти вже проковтнув, Крендлере, але ми це обговоримо після того, як ти зробиш перший депозит для компромату, — тоді ти належатимеш мені».
Розділ 45
У кімнаті Мейсона лишаються тільки родичі — брат і сестра.
М’яке світло й музика. Північноафриканська музика, уд і барабани. Марґо сидить на дивані, похиливши голову, упершись ліктями в коліна. Вона схожа на метальника молота, що сів передихнути, або ж на штангіста, який спочиває після тренування в спортивному залі. Вона дихає трохи швидше, ніж респіратор Мейсона.
Пісня закінчується, і Марґо підводиться, прямує до ліжка. Вугор вистромлює голову з нори в штучній скелі, щоб перевірити, чи не піде й сьогодні з його хвилястих срібних небес короповий дощ. Хрипкий голос Марґо звучить якомога м’якше:
— Ти не спиш?
За мить погляд єдиного, вічно розплющеного ока Мейсона став усвідомленим.
— Час поговорити про те, — сичання респіратора, — чого хоче Марґо? Сідай сюди, до Санти на коліна.
— Ти знаєш, чого я хочу.
— Розповідай.
— Ми з Джуді хочемо завести дитину. Хочемо дитину Верджерів, нашу рідну дитину.
— А чому б вам не купити якесь китайське немовля? Вони дешевші за поросят.
— Добра справа. Може, так теж зробимо.
— Як там у татковому заповіті… «Спадкоємцеві, чию кревну спорідненість буде підтверджено ДНК-тестами в лабораторії „Селлмарк“ чи подібному закладі, відійде все моє майно після смерті мого любого сина Мейсона». Любого сина Мейсона — це про мене. «У разі відсутності нащадка єдиним одержувачем спадку має стати Південна баптистська конвенція з урахуванням окремих пунктів, що стосуються Бейлорського університету у Вейко, штат Техас». Татко дуже розлютився, коли дізнався, що ти стала пірнати за кудлатими мушлями, Марґо.
— Не повіриш, Мейсоне, але річ не в грошах… Ну хіба трошки, але невже ти сам не хочеш мати нащадка? Це ж буде і твій спадкоємець, Мейсоне.
— А чому б тобі не знайти якогось доброго хлопака й не запустити його у свою дірочку, Марґо? Тільки не кажи, що не знаєш, як це робиться.
Темп марокканської мелодії знову почав наростати, нав’язлива репетиція уду гнівно відбивалася в її вухах.
— Я вже попсувала себе, Мейсоне. Яєчники всохли від усіх тих препаратів, що я приймала. І я хочу, щоб Джуді теж узяла в цьому участь. Вона хоче народити. Мейсоне, ти сказав, що як я тобі допоможу, ти… ти обіцяв дати сперму.
Павучі пальці Мейсона заворушилися, вказуючи на пах.
— То не соромся. Якщо там іще щось лишилося.
— Мейсоне, є дуже непогані шанси, що в тебе лишилася придатна сперма, і можна домовитися про безболісний збір…
— Збір моєї придатної сперми? Схоже, ти з кимось уже порадилася.
— Тільки зі спеціалістами в клініці репродуктивної медицини, усе конфіденційно, — вираз обличчя Марґо пом’якшився, навіть у холодному світлі акваріума. — Ми впораємося з дитиною, Мейсоне, ми ходили на курси для майбутніх батьків, Джуді виросла у великій, толерантній родині, а ще є групи підтримки для батьків однієї статі.
— Коли ми були малими, Марґо, ти могла зробити так, щоб я кінчив. Могла зробити так, що я вистрілював, наче скоропальний міномет. І дуже швидко.
— Коли ми були малими, Мейсоне, ти мене кривдив. Кривдив, вибив мені лікоть, коли змушував робити те… я й досі не можу підняти більш ніж вісімдесят фунтів[99] лівицею.
— Ну, ти ж відмовилася брати шоколадку. Я вже казав, що ми про це поговоримо, коли завершимо справу, люба сестричко.
— Зараз просто зробімо тести, — сказала Марґо. — Лікар може взяти зразок, безболісно…
— Яке ще безболісно, я все одно там нічого не відчуваю. Можеш смоктати, поки обличчя не посиніє, воно вже не буде так, як колись. Я вже примушував до цього людей, жодного результату.
— Лікар може взяти безболісний зразок, просто щоб перевірити, чи є в тебе рухливі сперматозоїди. Джуді вже почала приймати кломід. Ми слідкуємо за її циклом, ще багато треба підготувати.
— Мені й досі не випало щастя познайомитися з твоєю Джуді. Корделл каже, що в неї ноги колесом. Скільки ви вже в парі, Марґо?
— П’ять років.
— То чому б тобі не привести її до мене в гості? Ми могли б… щось придумати, так би мовити.
Пролунав останній удар північноафриканських барабанів, у вухах Марґо забриніла тиша.
— А чому б тобі не провернути свою маленьку оборудку з міністерством юстиції самостійно? — сказала вона, наблизивши губи до його вушного отвору. — Чому б тобі не спробувати влізти в телефонну будку разом із цим сраним ноутбуком? Чому б тобі, бляха, не заплатити ще кільком макаронникам, аби вони впіймали хлопця, що перемолов твоє обличчя на собачий корм? Ти казав, що допоможеш мені, Мейсоне.
— І допоможу. Просто треба подумати, вибрати вдалий час.
Марґо розчавила в кулаку два волоські горіхи й витрусила шкаралупу на простирадла Мейсона.
— Тільки не роздумуй надто довго, Посміхунчику.
Велосипедні бриджі засвистіли, мов випускали пару, — Марґо вийшла з кімнати.
Розділ 46
Арделія Мепп готувала, коли мала бажання, і, коли вона готувала-таки, виходило неймовірно смачно. Її предки були ямайцями та ґалла
