Ганнібал - Томас Харріс

Доктор Лектер розкрив свій ніж «гарпію».

— Я зараз зніму з вас липку стрічку, і ви мені все розкажете, — мовив доктор Лектер, піднявши ніж. — Не думайте кричати. Як ви гадаєте, вам удасться стриматися від крику?

Пацці хрипів від ефіру:

— Богом клянуся, я не знаю коду. Ніяк думки не зберу. Можемо піти до моєї машини, там документи.

Доктор Лектер розвернув Пацці обличчям до екрана й почав навперемінки клацати між кадрами повішеного Пʼєра делла Вінья і повішеного Юди з виваленими кишками.

— Якого ви обираєте, Commendatore? З кишками чи без?

— Код у моєму записнику.

Доктор Лектер гортав записник перед обличчям Пацці, доки не знайшов запис серед телефонних номерів.

— І в систему можна ввійти дистанційно, як гість?

— Так, — крекнув Пацці.

— Дякую, Commendatore.

Доктор Лектер відхилив назад ручний візок і підкотив Пацці до високих вікон.

— Послухай! У мене є гроші, чоловіче! Для втечі тобі знадобляться гроші. Мейсон Верджер ніколи тебе не облишить. Ніколи не облишить. Тобі не можна повертатися додому по гроші, за твоїм будинком стежать.

Доктор Лектер прилаштував дві дошки під риштовання як рампу, що вела до низького підвіконня, і викотив ручний візок із Пацці на балкон.

Вітерець холодив спітніле обличчя Пацці. Тепер він швидко заговорив:

— Тобі ніколи не вибратися з цього будинку живим. У мене є гроші. У мене є сто шістдесят мільйонів лір готівкою, це сто тисяч доларів! Дай мені зателефонувати дружині. Я накажу їй узяти гроші, покласти в мою машину й залишити автівку просто перед входом у палаццо.

Доктор Лектер узяв із кафедри зашморг і виніс його на балкон, тягнучи по підлозі оранжевий дріт. Інший кінець кабелю був міцно, у кілька витків обв’язаний навколо важкого паркетного натирача. Пацці продовжував говорити:

— Вона зателефонує мені на мобільний, коли під’їде, а тоді залишить для тебе авто. У мене є поліцейська перепустка, вона зможе проїхати через площу до самого входу. Вона зробить, як я накажу. Моя машина димить, чоловіче, ти зможеш поглянути вниз і побачити, що вона на ходу, ключі будуть усередині.

Доктор Лектер нахилив Пацці вперед до поруччя балкона. Поруччя доходило йому до стегон.

Пацці зміг подивитися вниз на площу й крізь світло прожекторів розгледів місце, де спалили Савонаролу, там, де він поклявся продати Мейсону Верджеру доктора Лектера. Він поглянув угору на низькі, стрімкі, осяяні прожекторами хмари, відчайдушно сподіваючись, що Бог усе бачить.

Униз — жахливий, небезпечний напрямок, і Пацці не міг не дивитися долі, на власну смерть, плекаючи безглузду надію, що промені прожекторів якимось чином ущільнюють повітря, що вони невідомо як підтримають його, уповільнять його падіння.

Гумова оранжева ізоляція на дротовому зашморгу холодила шию, а доктор Лектер стояв зовсім поруч.

— Arrivederci[87], Commendatore.

Зблиснула «гарпія», розрізала знизу вгору живіт Пацці, ще один помах ножем розрубав ремені, які тримали його на візку, слідчий нахилився, перевалився через поруччя, тягнучи слідом оранжевий дріт, земля мов підстрибнула йому назустріч, рот розчахнувся для крику, а всередині Салону паркетний натирач ковзнув опукою по підлозі й грюкнувся об поруччя, Пацці смикнувся, голова задерлася, шия зламалася, кишки вивалилися назовні.

Пацці разом із його відростками качається й крутиться під шорсткою стіною підсвіченого палацу, смикається в посмертних судомах, він уже не задихається, він мертвий, прожектори відкидають на стіну його гігантську тінь, а він гойдається, і кишки під ним гойдаються ще швидше, проте з меншою амплітудою, член стирчить із порваних штанів у смертній ерекції.

Карло мчить від воріт, поруч із ним Маттео, вони мчать через площу до центрального входу в палаццо, розштовхують туристів, двійко з яких спрямували об’єктиви відеокамер на замок.

— Це якийсь трюк, — сказав хтось англійською, коли Карло пробігав повз туристів.

— Маттео, прикрий задні двері. Якщо він вийде надвір, просто вбий його й відріж усе, що треба, — наказав Карло, длубаючи на бігу мобільний.

Тепер — у палаццо, вгору сходами на другий поверх, потім на третій.

Великі двері Салону були прочинені навстіж. Опинившись у залі, Карло наставив пістолета на силует, спроектований кодоскопом на стіну, вибіг на балкон, за лічені секунди обшукав кабінет Макіавеллі. По мобільному він зв’язався з Пʼєро й Томмазо, які чекали у фургоні перед музеєм:

— Їдьте до нього додому, перекрийте входи й виходи. Просто вбийте й відріжте, що належить.

Карло набрав інший номер:

— Маттео?

Маттео відчув вібрування телефона в нагрудній кишені, коли стояв, важко дихаючи, перед замкненим заднім виходом із палаццо. Він окинув оком дах і темні вікна й посмикав двері, тримаючи одну руку під плащем, на пістолеті за поясом. Тоді він відкрив мобільний:

— Pronto![88]

— Що бачиш?

— Двері замкнені.

— Дах?

Маттео знову поглянув угору, та не встиг помітити, як у нього над головою прочинилося вікно.

Карло почув у слухавці шерхіт і крик, і Карло побіг униз сходами, упав на майданчику, підвівся й знову побіг, повз охоронців при центральному вході в палац, які тепер вийшли надвір, повз статуї, що скупчилися перед дверима, за ріг і далі, важкими кроками, до тильного фасаду палацу, відштовхнувши з дороги кілька закоханих парочок. На задвірках палацу вже темно, Карло біжить, телефон у його руці скавучить, мов маленька тварина. Просто перед ним через дорогу метнувся силует у білому савані, наосліп кинувся під колеса motorino, скутер збив його з ніг, та постать підвелася, знову побігла й врізалася в магазин на протилежному від палацу боці вулиці, налетіла на вітрину, розвернулася й знов побігла наосліп — привид у білому, що горлає: «Карло! Карло!», величезні плями розповзаються на полотні, що огортає постать. Карло впіймав брата в обійми, перерізав пластиковий наручник на шиї, який тримав полотно на голові, полотно, яке перетворилося на криваву маску. Карло розгорнув Маттео й побачив, що тіло вкрите жахливими ранами: порізи на обличчі, на животі, на грудях такі глибокі, що крізь отвори засмоктувалося повітря. Карло залишив його рівно на стільки, щоб добігти до повороту й роззирнутися в обидва боки, а потім він повернувся до брата.

Наближався звук сирен, сигнальні вогні заливали площу Синьйорії, і в цей же час доктор Ганнібал Лектер поправив манжети й попрямував до gelateria[89] на сусідню площу де Джудічі. Там біля узбіччя вишикувались мотоцикли й motorino.

Він підійшов до молодика в перегоновій шкірянці, що саме заводив свій великий «дукаті».

— Хлопче, я у відчаї, — сказав доктор зі скорботною посмішкою. — Якщо за десять хвилин я не з’явлюся на площі Беллосґвардо, дружина мене вб’є. Ось