Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

– Ми тут не заради інформації про Віру. Нас цікавить згадана інша ваша учениця. Лілія. Лілія Ленська.

Брови учителя музики поповзли угору.

– Але… навіщо? Це звичайна дівчинка…

Він ледь торкнув рукою підборіддя:

– Останнім часом, так, останнім часом вона приходить на заняття щодня. Це дивно, бо раніше вона повинна була ходити на репетиції. Сказала, що взяла перерву.

Він підвів голову й подивився спершу на Міру, потім на Тараса Адамовича.

– Вона теж розпитувала про Віру. Хотіла досягти її відчуття музики. Говорила, що це має допомогти їй у танці, але, – він розвів руками, – я не можу навчити її того, що Вірі дала сама природа.

– Отже, вона приходить сюди щодня? – запитав Тарас Адамович. – Коли має прийти сьогодні?

Господар квартири торкнув кишеню піджака, витяг годинник на довгому ланцюжку.

– Певно, вам пощастило. Хоча щастя – надто незбагненна річ, – він сумно усміхнувся, – вона буде тут хвилин за сорок. Лілія пунктуальна. Як учитель музики мушу визнати, що це, напевно, найбільший її талант.

Сорок хвилин очікування дались Мирославі непросто. Він бачив її напружені пальці, що ними вона тримала чашку з темним напоєм – господар запропонував чай. Бачив хворобливий рум’янець на обличчі, відчував нервовість, якою електризувалось повітря навколо дівчини. Певне, цю нервовість відчув і музикант. Без попередження підійшов до інструмента, опустився на лаву, торкнувся клавіш. Дивна мелодія нагадала Тарасу Адамовичу розповіді діда.

Старий Галушко не часто говорив про Туреччину – Тарас Адамович не знав, бачив білі куполи мінаретів дід на власні очі чи тільки переповідав чиїсь розповіді. Але від мелодії, що виривалась з-під пальців сумного вчителя музики, віяло таїнством цих розповідей. Щось невловимо східне, переливчасте виринало з фортепіанного ритму, примушувало забути про нервове очікування, заспокоювало краще, ніж чай грузинського князя в яблуневому саду Тараса Адамовича.

– Що це? – запитала Міра, коли мелодія закінчилась.

Виконавець відповів:

– Власний твір. Ще не завершений. Постійно відволікаюсь, а останнім часом – й узагалі не мав натхнення.

– Дуже гарно.

– Справді? – він усміхнувся.

Знов торкнувся клавіш, видобуваючи з них інші звуки – цього разу мажорні, зухвалі. Тарас Адамович не слухав – занурювався в думки, розчиняючись у музиці. Згадував людей і їхні розповіді, свідчення й вирази облич. Не відразу помітив, коли музикант зупинився, обірвавши мелодію.

Сорок хвилин очікування минули. Учениця Григорія Львовича Любомирського прийшла на заняття. Господар вийшов зустріти її й за кілька хвилин повернувся. Міра підвелась, поклала вузьку долоню на спинку стільця й завмерла в очікуванні. Згадалось – темрява в кімнаті, тріпотливий вогник свічки, історії, що їх вигадувала сестра про Зельмана, викрадача дівчат. До кімнати повернувся учитель музики в супроводі невисокої брюнетки.

Маленькі очі на широкому обличчі, тонкі губи, високий лоб. Не надто примітна зовнішність. Віра завжди казала, що балет – жорстокий. Балерина не може дозволити собі неідеальність. Сцена не пробачає не відточену сотнями репетицій техніку чи, як у випадку з Лілією, – несимпатичне обличчя з дивним хижим виразом. Але найбільше Міру вразило те, що це обличчя було їй знайоме.

Думки вихором повернули її у вечір, що його закарбувала пам’ять до найменших подробиць. У вечір виступу Віри на сцені Інтимного. Вона майже бачила, як поспішає до гримерки сестри. Відчувала те саме хвилювання, що й тоді. Хотілося відчинити двері й побачити її, запитати, чи все гаразд. Почекати, поки Віра зітре грим – він і у звичних виступах був доволі яскравим – освітлення сцени поглинає фарби з облич акторів. Але того разу, того разу він був темним, як найстрашніші історії з Міриного дитинства, і закривав обличчя півмаскою. Вона відчинила двері гримерки і побачила балерину, що стирала останні сліди гриму з обличчя. То була не Віра. Маленькі очі на широкому личку, тонкі губи, високий лоб. Хижий вираз обличчя – чи то Мірі так здалося. Вона могла б здогадатися раніше. Але того вечора балерина з гримерки її сестри сказала, що Віра вийшла хвилину тому. А цього разу? Вона говоритиме правду чи знову брехатиме?

Лілія Ленська дивилась на Міру, й переляк застиг на споді її маленьких очей.

– Це та дівчина, – сказала Віра Тарасу Адамовичу. – Балерина, яку я бачила в гримерці Віри. Вона остання бачила мою сестру.

Тарас Адамович уважно подивився на Лілію. Григорій Львович відійшов убік, запрошуючи новоприбулу пройти в кімнату. Лілія повільно підпливла до фортепіано, майже впала на стілець, що стояв поруч.

– Цікаво, – завважив Тарас Адамович і поставив запитання, на яке Міра не очікувала:

– То чому ж ви пропускаєте репетиції, Ліліє? Броніслава Ніжинська сказала нам, що вас не бачили у театрі близько двох тижнів.

Лілія безпорадно піднесла руку до обличчя, ніби хотіла поправити зачіску. І раптово різко опустила її.

– Я… якісь військові шукали мене… в театрі. Дівчата сказали. Я злякалась. Навіть у квартиру не повернулась – жила в тітки. Ви з поліції? – запитала вона з надією. Тарас Адамович ледь помітно хитнув головою, дівчина зітхнула.

Колишній слідчий дістав записник, розгорнув на потрібній сторінці.

– Ліліє, ви знаєте Віру Томашевич?

– Так.

– Ви бачили Віру Томашевич в Інтимному театрі 30 серпня?

– Так.

– О котрій це було?

– Перед початком виступу. Віра повинна була перевдягнутися, просила допомогти з гримом – пояснила, яким він має бути. Потім… У гримерку постукали. Віра крикнула: «Заходьте».

Якщо Барбара Злотик подала свої свідчення на чотирьох аркушах, то розповідь Лілії Ленської умістилася б на серветці з «Праги». Відомостей було небагато. У гримерку зайшов бородатий брюнет у костюмі, викликав Віру на розмову «на дві хвилини». Віра не повернулась.

– Хто ж тоді танцював на сцені? – поставив Тарас Адамович запитання, на яке вони вже мали відповідь.

Танцювала Ліля. Вона завжди хотіла танцювати, як Віра. Щоб їй аплодували, як Вірі. Коли улюблениця Броніслави Ніжинської не повернулась у гримерку, Лілія підійшла до її туалетного столика і торкнула руками костюма, що висів поруч. Якась магія чи затьмарення свідомості. Можливо, сама доля давала їй шанс. За дві хвилини вона вже одягла Вірин костюм і почала наносити грим. Якби Віра повернулась і побачила її, навряд чи Ліля змогла б пояснити, що відбувається. Але Віра не повернулась.

– Чому ви не сказали мені тоді, коли я запитувала? – зазирала їй в