Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

– Я не знала… і боялась. Я думала, що зможу пояснити Вірі, чому вийшла на сцену замість неї, можливо, вона навіть… навіть подякувала б мені. Я не знала, що вона… не повернеться, – вона дивилась на Міру своїми маленькими вологими очима, жмакаючи в руках носову хустинку. Дивилась, пропалюючи поглядом. Але Міра не відверталась.

Ліля вислизнула з кімнати зі словами про те, що сьогодні не зможе навчатись. Обіцяла повернутися наступного разу. Тарас Адамович не затримував її, хоч Міра кинула на нього запитальний погляд. Він тихо пояснив:

– Я знаю її адресу. Якщо нам потрібні будуть її свідчення, то знайдемо її.

– Чому ж зараз… – почала запитувати дівчина.

– Ми тут? Заради приємного спілкування. Та й за квартирою стежити – справа марудна, дівчина не з’являлась там кілька днів. Гадаю, тепер вона повернеться додому, адже свою найбільшу таємницю вже розповіла.

Григорій Львович Любомирський запропонував їм лишитися на чай з маковим рулетом. Тарас Адамович питально поглянув на Міру, вона схилила голову, погоджуючись. Господар поставив на стіл тацю зі справжнім витвором мистецтва з порцеляни. Сервіз усім своїм виглядом демонстрував, що діставали його лише заради особливих гостей. Міра майже ніжно узяла за ручку маленьку чашечку з такими тоненькими стінками, що вони здавались паперовими.

– Порцеляна – моя слабкість, – усміхнувся їй господар, помітивши обережні рухи. – Певно її створили, щоби радувати змучене серце старих музикантів.

Він обійшов стіл із запарником, виринув з-за плеча дівчини, налив у білосніжну посудину темно-малинову рідину.

– Ягідний чай, – пояснив він, хоч Міра нічого не запитувала.

– Аромат неймовірний, – кивнув Тарас Адамович. – Малина?

– А ще шипшина і трохи різнотрав’я. А щодо порцеляни, – він підійшов до гостя, налив ароматну суміш йому у чашку, повернувся на своє місце. – Ви ж, напевно, знаєте, що порцеляну завжди намагаються підробити. Якщо вам хтось спробує продати дешевий фаянс під виглядом порцеляни, ви з легкістю зможете вивести шахрая на чисту воду.

– Як саме? – запитала дівчина, помітивши лукаві іскорки в очах Тараса Адамовича.

– По-перше, колір, – пояснив господар, занурюючись, певно, в улюблену тему, – порцеляна, як правило, білосніжна.

Міра опустила очі на чашку.

– По-друге, – вів далі учитель музики, – найпростіше перевірити якість матеріалу можна ось так, – він узяв у руки маленьку ложечку і двічі стукнув по своїй чашці. Кімнату наповнив мелодійний дзвін.

– Чуєте? – запитав господар квартири. – Він не відразу обривається, спів порцеляни ні з чим не сплутати, звук буде довгим і дзвінким.

А потім вони пили ягідний чай, їли маковий рулет, слухали історії господаря про Віру і порцеляну, відвідувачів спіритичного салону поверхом нижче, музику й театр. В ці історії хотілося зануритись, слухати їх, як казки на ніч, поринати в затишний світ порцелянових сервізів і фортепіано, який створив цей химерний літній чоловік з теплою усмішкою. Відганяти тривожні думки про розслідування, які намагались увірватися у квартиру учителя музики Віри Томашевич.

– Знаєте, – сказав він слідчому й дівчині, – я скажу вам дещо про Лілю, аби ви… не були занадто суворі до неї. Ще на початку війни вона втратила брата на фронті. Я чув випадково, як вони говорили про це з Вірою. Мені здається, Віра… опікувалась нею, стала для Лілі близькою людиною. Не думаю, що вона могла б зробити бодай щось, що могло нашкодити вашій сестрі, Міро.

Міра слухала його, однак нічого не говорила. Стежила за рухами, відставляла порцелянову чашку, дякувала за пиріг, оминаючи спроби учителя музики завести з нею розмову про сестру. Не хотілося говорити про Віру в цьому домі. Якийсь дивний внутрішній страх шепотів їй на вухо – не тут. Для спілкування з Вірою не потрібен будинок, у якому викликають духів померлих. Не в цьому домі, тільки не в цьому домі.

Григорій Львович Любомирський попрощався з ними в передпокої. Коли вони вийшли на вулицю, дощ вже закінчився. Мокра бруківка під ногами нагадала, що тепла, по-літньому вишукана київська осінь закінчувалась.

Міра зупинила погляд на обличчі колишнього слідчого. Нічого не запитувала. Розуміла. Хоч обоє здогадувались про це раніше – ще тоді, після розмови з дівчиною з балетної школи: на початку розслідування вони неправильно визначили час зникнення Віри. А отже…

– Потрібно знов перевіряти алібі всіх, з ким ми говорили раніше.

– З кого почнемо? – запитала Міра.

– З того, хто за нашим прикладом розшукував таємничу дублерку вашої сестри.

– Військові… військові розпитували в театрі про Лілю.

– Так. Маємо кілька додаткових запитань до Сергія Назимова, – кивнув колишній слідчий.

І вони рушили геть від будинку з горгульєю, в якому, як свідчили плітки, господиня організувала наймодніший у місті спіритичний салон.

XXII. Cherche un homme

Яків Менчиць акуратно розкладав папери, сортував картки з великої шафи, переглядав протоколи. Паперова робота не стомлювала його, навпаки, він знаходив у ній своєрідний спокій та гармонію. Педантичний Репойто-Дуб’яго передав молодому слідчому фанатичне прагнення ідеальної впорядкованості в паперах. Паперів було багато – колись Георгій Рудий наполіг на створенні картотечної шафи з матеріалами на кожного заарештованого.

Георгій Михайлович за часів роботи приставом у повітах встиг набити руку на розшуках викрадених коней. Коли його перевели до Києва, повітові конокради зітхнули з полегкістю. Ідею створити загальну картотеку на коней з позначенням масті кожної худобини в центральній розшуковій частині не підтримали. Хоч Яків Менчиць подумки погоджувався з легендарним попередником: картотека спрощувала роботу слідчих, допомагала їм виявляти тих, хто скоював повторні злочини.

Непогано було б створити загальну картотеку на всіх зниклих безвісти цивільних, бо поки вони мали у своєму розпорядженні лише розрізнену інформацію з різних куточків губернії. Війна все ускладнювала – біженці заповнювали вулиці міст, шукаючи прихистку, і тим самим плутали найакуратніші картотеки. Сяку-таку інформацію про зниклих танцівниць у місті зараз намагався впорядкувати Яків Менчиць. Врешті, балерини – не коні. Якщо Георгій Рудий примудрявся відстежувати конокрадів і знаходити сірих чи гнідих жертв, невже вони не зможуть зібрати інформацію про зниклих дівчат?

Репойто-Дуб’яго скептично скривився, коли почув запитання колишнього колеги:

– Тарасе Адамовичу, невже ти справді думаєш, що ми могли не помітити такого? Якби зникнення траплялись систематично…

– Війна, пане головний слідчий, – розводив руками Тарас Адамович, – Броніслава Ніжинська нарікає, що її танцівниці йдуть зі сцени доглядати