Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

Він запевняє її, що говорити з кримінальним репортером для слідчого – те саме, що вилучати тираж для газети. Болісно й найчастіше – марно. Інша річ – говорити з прекрасною панянкою.

– Спробую допомогти вам, пане, – вже мурмоче вона у відповідь і береться за пошуки ретельніше.

За три години копирсання в паперах, Яків Менчиць отримає потрібну інформацію і палкий погляд рожевощокої працівниці редакції на прощання.

У саду Тараса Адамовича спокійно, як завжди. Тиша огортає цей затишний світ, шикує яблуні рядами, аби вони затуляли будинок від вітру й непроханих гостей. Дерева зараз майже голі, вітер навряд чи стримають. А він сам – теж непроханий гість?

На веранді окрім господаря – Міра й Щербак. Він приніс важливі новини, але розуміє, що говорити їх у присутності Міри – не варто. Хтозна, може то все – лише химерні вигадки. Можливо, це й узагалі просто збіг – дві зниклі балерини за останній рік. З Вірою Томашевич – три. Краще перевірити цю версію, відкинути усі сумніви. Не говорити зараз, позбавити її зайвих переживань. Якщо вони помилились – краще їй не знати про це.

– Пане Менчиць! Радий вас бачити.

– Я вас теж, Тарасе Адамовичу! Міро, – він схилив голову, – пане Щербак.

– Вітаю! – усміхнувся художник. – Маєте таємничий вигляд, ніби дізнались щось цікаве.

Актор з нього, може, й ніякий, а от дізнавач – непоганий. Менчиць спалахнув, але відповів якомога впевненіше:

– Навпаки, – розвів руками, – зовсім нічого.

Сказав і сам майже повірив у свої слова. Врешті, можливо, його знахідка й справді нічого не варта.

– Шкода.

Тарас Адамович снував із веранди в будинок, розставляв на столі наїдки. З цього дому складно піти, нічого не скуштувавши.

– Ми саме обговорювали з панною Томашевич та паном Щербаком новий факт нашого розслідування.

Менчиць уважно подивився на нього, однак нічого не запитав. Тарас Адамович почав розповідь:

– Пам’ятаєте, за вечерею у «Празі» я говорив про склад злочину.

– Щось пригадую, – молодий слідчий почухав лоба. Краєм ока помітив, як Щербак, що до того розслаблено погойдувався в кріслі-гойдалці, спохопився, сів рівніше.

– Кожен злочин має обов’язкові складові: час, місце, можливість, мотив. Учора ми зрозуміли, що невірно визначили час нашого злочину.

– Що… ви маєте на увазі?

– Маємо свідка, – сказав Тарас Адамович, – за її словами Віра Томашевич не виступала того вечора в Інтимному театрі. Дівчина зникла до свого виступу, на сцену замість неї вийшла дублерка – Лілія Левська.

– О-о-о-о, – протягнув Яків Менчиць, – а свідок – надійний?

– Свідок – та сама дублерка.

Молодий слідчий подивився на Міру. Її обличчя не сяяло радістю, отже хороших новин не було. Все, що вони знали – Віра Томашевич зникла близько сьомої вечора. Міра могла бути останньою, хто її бачив.

– Отож, – підсумував Тарас Адамович, – шукатимемо бородатого чоловіка, з яким, за словами Лілії, Віра говорила за хвилину до свого зникнення.

Іронічно. Французькі слідчі говорять cherchez la femme, вони ж мусили діяти інакше.

– Міро, разом з вами ми ще раз поговоримо з Назимовим.

Дівчина кивнула.

– Пане Щербак, з вами ми повернемось до Інтимного театру. Поговоримо з художниками чи будь-ким, хто може щось знати про той вечір.

Щербак відкинув пасмо волосся з лоба, відповів:

– До ваших послуг.

– А ви, пане Менчиць… Складете мені компанію за вечірнім розбиранням паперів? Мені не завадить незамилене око експерта.

Менчиць здивовано поглянув на нього, але відповів відразу:

– Звичайно.

Осінні сутінки впали без попередження. Хмари затуляли зірки, однак розійшлися на тому клаптику, де на небо виплив похмурий рожевий місяць, круглий, як тарілка. На веранді колишнього слідчого було прохолодно, тож господар запросив Менчиця в будинок.

– Показуйте, – безапеляційно мовив Тарас Адамович, поки Менчиць із зацікавленням роздивлявся велику шафу в кімнаті, до якої вони зайшли.

– Що?

– Те, що знайшли.

– Звідки ви знаєте, що щось знайшов? – не втримався від запитання молодий слідчий.

– Коли ви зайшли на веранду – на вас обличчя не було. Отже, щось знайшли. Певно таке, що засмутило б панну Томашевич. Показуйте.

Молодий слідчий слухняно розклав папери на столі, відклавши теку вбік. Тарас Адамович підійшов, перегорнув кілька аркушів.

– Фотографії є?

– Одна, дуже невиразна.

– Ви впевнені?

– Впевнений. Так само, як Віра, зникло ще двоє дівчат. Балерини. Перша – у серпні минулого року, друга – на початку травня 1916-го.

– Що ж…

– Це не випадковість.

– Ми не знаємо напевне.

– Три зниклі дівчини, Тарасе Адамовичу!

– Так. Однак ми не змінимо нашу стратегію. Нам все ще потрібно, як сказав би мій шаховий партнер мосьє Лефевр – cherche un homme – шукати чоловіка.

– Якого?

– Який міг бути знайомий з усіма трьома дівчатами.

Менчиць сумно усміхнувся.

– Таких чоловіків може бути забагато: глядачі, шанувальники, балетмейстери, партнери. Балетний світ Києва чималий.

– Але все одно нам доведеться його шукати, – нагадав Тарас Адамович.

«Якщо це справді чоловік», – подумки відповів йому Яків Менчиць, згадуючи Барбару Злотик. Він хотів озвучити своє занепокоєння, однак завважив, що господар вийшов із кімнати. Готує папери? Переглядає свідчення? Дивний старий. Поки збентежений слідчий розмірковував над тим, чи не варто податись шукати господаря, Тарас Адамович повернувся до кімнати.

– Тримайте, – простягнув йому келих з темною рідиною. Це було несподівано – Яків Менчиць звик пити в цьому домі каву або чай.

– Що це? – запитав він, уважно розглядаючи келих.

Якась перевірка? Як тоді, коли вони вперше зустрілись і колишній слідчий примусив його готувати каву? Він не поспішав брати келиха до рук. Ще раз подивився на Тараса Адамовича. Завважив, що господар тримає келих навіть не за ніжку – за підставку. Отже, в келиху – не коньяк? А щось, що не можна гріти руками?

– Скуштуйте, – запропонував господар.

– Як потрібно пити? Є якісь правила?

Тарас Адамович усміхнувся.

– Зробіть ковток. Далі – вирішите самі. Ви збентежені. Це – французький спосіб подолати занепокоєння. Мосьє Лефевр не відразу погодився дати мені рецепт. Бісові нормандці оберігають його, як святий Грааль, – він простягнув келих. Менчиць обережно взяв його за ніжку.

– Так, – підтвердив його здогад господар будинку, – його й справді не можна гріти руками, хоча, по суті, у вас у руках – родич бренді.