Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

– Виконавці провідних балетних партій – це обличчя трупи. Прізвище на афіші продає квитки. Мало просто дружити з керівником трупи, потрібно танцювати так, щоб публіка готова була дивитись на тебе вічно.

Вона зробила павзу й додала:

– Ніжинський став зіркою «Російських сезонів» не тому, що дружив з Дягілєвим. Радше Дягілєв почав з ним дружити, бо Вацлав був зіркою. Я не бачила його на сцені, але знаю, що його називають королем стрибків. І я бачила, як стрибає Броніслава Ніжинська.

Вона замислилась і повела далі:

– Віра мріяла про Париж і Петербург. Вона розповідала майже неймовірні історії про Анну Павлову.

Дівчина подивилась на слідчого й, зрозумівши, що це ім’я ні про що йому не говорить, пояснила:

– Ще одна зірка імператорського балету. Дуже красива балерина, надзвичайно талановита. Кажуть, у неї є особистий фаетон, обтягнутий усередині рожевим оксамитом – Броніслава Ніжинська говорила, що часто каталась у ньому з Павловою, коли танцювала в Маріїнському театрі. Павлова захоплювалась Вацлавом, була вражена його стрибками в балеті «Горбоконик». Сама Павлова танцювала в ньому партію Цар-дівиці. Якось на репетиції вона попросила Броніславу роззутися. Сказала: «Броню, ти стрибаєш так високо. Хочу розгадати секрет, яким Вацлав поділився зі своєю сестрою».

Тарас Адамович запитав:

– Розгадала?

– Секрету нема. Ніжинська – прима.

– Але балерини говорили, що вона нерідко віддавала свої партії Вірі, – завважив Тарас Адамович. – Чому?

– Про це краще запитати в самої Броніслави.

Кава в «Семадені» й справді була доволі непоганою, хоч Репойто-Дуб’яго жодного разу не сказав йому нічого конкретного про її смак. Невже він і справді пив тут тільки пунш? Вони попрощались з Мірою на Хрещатику. Дівчина лише кивнула на його фразу про те, що він мусить покинути її. Не озираючись рушила геть, туди, де осінь струшувала червоні сльозинки з кленів – у бік Шато де Флер. А за нею туманом тягнувся серпанок тривоги.

Тарас Адамович кинув останній погляд їй услід і рушив у напрямку трамвайної зупинки. Потрібно було ще раз усе обміркувати, а, отже, додому йти не можна. Раніше було простіше – він тікав від саду й тисячі домашніх справ у напівтемний кабінет розшукової частини. Акуратно розкладав папери, розвішував на стіні фото й нотатки, чухав скроню й заливав окропом каву. У цьому була якась своєрідна магія, що допомагала йому вишикувати думки в струнку систему, врахувати деталі та необережні фрази свідків, виокремити важливе. Зараз кабінету він не мав. Була лиш кімната Естер, але він не був певен, що зможе в ній спокійно розмірковувати, не провалюючись час від часу в холодну глибінь спогадів.

У трамваї спокійно. Заходять і виходять пасажири, але чим далі від центру – тим менше метушні. За вікном яскравими плямами пролітають дерева. Будинки й перехожі лишаються позаду, знов виринають дерева – чиїсь сади, напоєні осінніми туманами.

Він думає про дівчину, що пішла, забираючи з собою туман, як шлейф, і про її сестру, що танцювала провідні партії в Київській опері. Про що говорили лукаві пліткарки, коли він приходив у театр зі Щербаком? Що Ніжинська колись віддасть Вірі Одетту-Одилію? Думав про дружину балетмейстера і її брата, який не стомлювався влаштовувати скандали і міняв трупи, як сценічні костюми. Можливо, Броніслава Ніжинська зможе допомогти їм саме через те, що знає, як це – бути сестрою?

Він вийшов майже на останній зупинці. Заїхав так далеко, аби мати час для роздумів. Тепер – прогулятися в напрямку центру, до театру. Прогулянка розставить пріоритети, допоможе заглибитись у суть. Чому могла зникнути балерина, на яку покладали надії? Чому вона дозволила виступати замість себе іншій танцівниці? Чи дозволила? Йшов і думав, кристалізував факти, розкладав на полицях пам’яті свідчення різних людей.

Київ дихав осінню, встеляючи йому шлях золотом, зрідка відволікаючи від роздумів дзенькотом трамваїв. Колишній слідчий проминав вулиці, лишав позаду будинки. І, здавалось, разом з відстанню, долав останні сумніви, відкидав невідповідності, знаходив виходи зі звивистого лабіринту розслідування.

Йому пощастило – він застав Броніславу Ніжинську в театрі, хоч не надто сподівався на це. Врешті, домашню адресу балерини він мав. Репетиції вже скінчились, дружина балетмейстера оглядала декорації, час від часу, коментуючи роботу художників. Не хотілось говорити напівправду цій високій упевненій жінці з дивним ореолом граційної різкості. Тож він зізнався:

– Я колишній слідчий, Тарас Адамович Галушко. На прохання друга допомагаю Мірі Томашевич знайти її сестру.

– Віра… – тихо промовила вона глибоким голосом, – бідолашна Віра.

– Мені сказали, ви цінували її.

– Ви вже говорили з балеринами? – повернула вона голову. – Що ж, це добре. Так, Віра має талант. Його варто розвивати. Київ, – вона опустила вії, – не може дозволити собі розкидатися талановитими танцівницями, їх не так багато.

– Але є ви.

– Останнім часом мене більше цікавить тканина танцю, хореографія.

Вона замислилась. Колишній слідчий запитав:

– Тому ви віддавали провідні партії іншій балерині?

– Не зовсім. Улюблені танцюю я. Але потрібно готувати молодих балерин. І є ще дещо… – вона усміхнулась. Тарас Адамович мовчав, аби не перервати потік її думок:

– Здається, я бачила вас. Разом із сестрою Віри. Хотіла підійти до неї, запитати про … Не підійшла, – тихо сказала вона. – Там, у будинку Екстер, – вона знов подивилась на колишнього слідчого. Чіткі рухи, вивірені жести. Здавалось, вона й у звичайній розмові говорить рухами, додає словам експресії жестів.

– Ви ведете розслідування не перший день, – говорила, ніби розмірковувала, – ще не знайшли її, – стверджувала, а не запитувала.

Він хитнув головою. Вона продовжила:

– Розумієте, балет – консервативний. У ньому багато гранітних стін. Одна з них розділяє хореографа й танцівників. Хореографія – для чоловіків, виконання – для жінок. Я раніше не розуміла, наскільки нестерпною для мене є ця стіна…Тут, в Києві, – вона знов подивилась на нього, – дивно, але саме тут я можу її подолати. Я показую своє бачення танцю. А Віра – дуже м’який матеріал для створення танцівниці нового зразка. Традиційні канони балету знуджують, навіть публіка це вже відчуває, – вона усміхнулась. – А, можливо, публіка почала відчувати це раніше за нас.

Дивна жінка. Їй років двадцять п’ять – двадцять сім, не більше. Естер була