Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

– Місто шпиталів, – зітхав Репойто-Дуб’яго.

– В яких не вистачає місць, – додавав Тарас Адамович.

– І театрів, – завважував Яків Менчиць, гортаючи папери.

Він шукав наполегливо, перегортаючи сторінки, бо розумів – щось знайдене варте уваги, уможливить його візит до садиби з яблуневим садом, де так смачно пити каву, кидаючи погляди на тоненькі пальчики, що пурхають по клавішах друкарської машинки. Міра відстукає його свідчення на папері, вдячно усміхнеться і сховає надруковане в теку зі справою – Тарас Адамович може сміливо змагатися в педантичності з нинішнім начальником розшукової частини.

Він просидів за паперами кілька днів поспіль, час від часу плутаючи світанки з сутінками, а коли підвів голову від столу, зрозумів, що папери скінчились. Георгій Рудий нерідко говорив, що київські поліціянти лінуються писати звіти. Правда ж була в тому, що писемних київських поліціянтів можна легко перерахувати. Яків Менчиць не хотів думати про те, що могло б вистачити і пальців однієї руки.

Згадав усмішку Тараса Адамовича, усміхнувся у відповідь. Колишній слідчий навчив його дещо більшого, аніж три роки паперової роботи у антропометричному кабінеті. Він показав Якову Менчицю, що відповідь на одне й те саме питання можна знаходити в різних місцях.

Він не хотів повертатися в театр. Його гнітила висока будівля з візерунчатою стелею і звивистими напівтемними коридорами, вкритими червоними килимами, що приглушували кроки. Театр нависав над ним, як замок міфічного чудовиська. Здавалося, саме так почувався забутий герой давньої легенди, що пішов блукати лабіринтом в очікуванні смерті.

– Є такий балет, – сказала йому Міра, коли він якось прохопився про свою нелюбов до театру.

Він здивовано подивився на неї.

– Балет?

– Так. Балет про лабіринт і героя, який вбиває чудовисько.

Батько розповідав йому цю легенду. Він усміхнувся і сказав:

– Історія про Мінотавра. Стара легенда. Невже і її використали в балеті?

– Віра казала, що станцювати можна будь-яку історію.

Мирослава сумно усміхнулась і додала:

– Гадаю, вона більше мріяла про роль дівчини з острова з лабіринтом, аніж про Одетту.

Чому він не зустрів її раніше? До того, як її сестра зникла і змусила не думати ні про що інше? Коли вони переїхали до Києва? Півтора року тому? Чому він не зустрів її тоді? Уголос запитав:

– Вам теж подобається ця історія?

– І так, і ні.

– Чому? Хіба вона не красива? Дівчина дає герою нитку, з її допомогою він знаходить вихід з лабіринту після того, як вбиває чудовисько.

– Історія має продовження. І вона… печальна.

Він не запитав, а вона не розповіла. Вирішив, що повернеться в театр, тільки якщо не зможе знайти інформацію в інший спосіб. Репортери лякали його менше балерин, а стелі редакції не видавались високими й темними, як стеля печери з чудовиськами. Як можна добути хоч якусь інформацію в пліткарок у трико? Вони хихотять і переповідають нісенітниці, вигинають тонкі брови і знизують тендітними плечима. Кокетують і знов сміються.

Дівчина під вуаллю, що збила його з пантелику в ресторані «Праги» теж була балериною. Всі балерини – чудовиська, що заманюють у свої незрозумілі лабіринти. Без провідника з ними краще не розмовляти. Попрохати про послугу Олега Щербака? Ні, це ще гірше. Той кепкуватиме, аби виставити його бовдуром, як завжди це робить, особливо, в присутності Міри. Краще опитати працівників редакції.

Ріг Кузнечної й Караваєвської – будинок газети «Киянин», що зазвичай публікує оголошення Інтимного театру. Можна почати звідси. Щоправда, для керівництва довелося вигадувати напівбожевільну історію про те, чому його мають відпустити до редакції. У розшуковій частині – купа справ, окрім зниклих балерин, особливо за кілька днів до урочистостей на честь візиту імператора до Києва.

– Шукати відповіді в репортерів – потрапити в халепу, – сказав йому начальник антропометричного кабінету.

– Але ж, – спробував схилити його на свій бік Менчиць.

– Репортери – продажні тварюки.

То був залізобетонний аргумент, з яким марно було сперечатися. Помітивши вагання молодого колеги, начальник додав:

– Щойно вони почують бодай натяк на те, що ти щось шукаєш, як роздзвонять по місту і виставлять нас бовдурами. Не думаю, що нам подякують за це, – і він картинно звів очі до стелі, натякаючи на вищі поліційні чини й міську владу.

Дивом – не інакше йому вдалось отримати дозвіл поговорити з працівниками редакції. Він зупинився біля потрібного будинку, не вагаючись, штовхнув двері.

Коридор, кілька дверей. У кінці – стіл, за яким сидить повновида рожевощока панянка. Яків Менчиць вітається й демонструє поліційний жетон, панянка лукаво усміхається, пропонує стілець. У редакції газети усілякої невпорядкованої документації не менше, аніж в розшуковій частині, доведеться добре попрацювати, звісно, якщо ця панянка дозволить йому копирсатися в їхніх паперах. Йому потрібно знати, чи не зникали раптом балерини за останній рік. Жоден театр не веде журнал зниклих балерин. У жодному антропометричному кабінеті не можна знайти відомостей про те, що танцівниця не прийшла на виступ. Але в редакції можуть знати.

– Це дуже складно, пане слідчий, – розтягуючи слова, нарікає рожевощока. – Ми не збираємо такі матеріали.

– Але ж ви публікуєте оголошення.

– Так, але це майже безнадійно.

– Майже. Це слово надихає.

Вона усміхається улесливо. Чомусь з нею він почувається вільніше, аніж з дівчатами в театрі. Вона не примушує затамовувати подих, коли одним рухом знімає вуаль, як Барбара Злотик. Не плутає думки промовистими натяками й виразними поглядами, як художниці в мансарді Олександри Екстер. Не змушує червоніти й відчувати себе незграбним, як Міра Томашевич. Магія негарного личка.

Дівчина копирсається в паперах. Знову зітхає. Повторює свої слова про безнадійність спроб. Яків Менчиць спокійно дивиться просто їй в очі. Словом «безнадійно» він звик окреслювати зовсім інші ситуації.

Безнадійно запрошувати Міру в «Прагу» зараз, доки вона доведена до відчаю пошуками сестри. Безнадійно переконувати титулярного радника Репойто-Дуб’яго знайти сякі-такі кошти на ще одного помічника в антропометричний кабінет. Безнадійно просити Тараса Адамовича ще раз допитати Барбару Злотик – той чомусь упевнений, що нічого нового вони не дізнаються.

Але шукати інформацію про вилучення тиражу газети чи виправлення оголошення через раптове зникнення балерини – не безнадійно. Врешті, сама панна, якщо її ласка, зможе пригадати щось схоже.

– Побійтесь бога, пане, – усміхається рожевощока, – вилучати тираж заради одного оголошення? Газета збанкрутує за тиждень! Ні, можливо, перезаливали набір, зараз спробую щось знайти. Вам, напевно, краще було б поговорити з нашим