Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

– Ви знали про виступ Віри в Інтимному театрі?

– Балерини нерідко експериментують на різних сценах. З костюмами, пластичними етюдами. Я не стежу за кожним виступом.

– А востаннє…

– Я бачила її в театрі, здається, напередодні виступу. Вона говорила, що пропустить вечірню репетицію.

– Можливо, пригадаєте щось дивне? Щось, що було не так, як зазвичай?

Вона задумалась, відповіла:

– Я б хотіла вам допомогти, справді. Але зовсім нічого не пригадую.

– А як щодо… Ми маємо підозру, що в той вечір в Інтимному театрі замість Віри танцювала інша балерина.

– Справді?

– Так. Навіщо це Вірі?

– Навіть не знаю, – стенула плечима Ніжинська.

– Хто міг бути її дублеркою?

Прима Київської опери загадково усміхнулась і, майже не задумуючись, назвала ім’я. Воно впало додолу і, відбившись від мармурової підлоги холу театру, задзвеніло луною між колонами.

Лілія. Лілія Ленська.

XXI. Будинок учителя музики

Високий дім Іпполіти-Цезарини Роговської на Великій Житомирській, неподалік від Львівської площі, єднав на фасаді два кольори: жовтий – цегли, сірий – бетонного обрамлення. Коли Віра вперше побачила його, діловито поінформувала сестру, що хоче капелюшок у таких тонах. Мирослава сміялась, Віра щебетала про поєднання кольорів, а потім вони помітили страхітливе створіння, що вінчало ріг будівлі.

– Непогана прикраса для твого капелюшка, – підморгнула Міра сестрі. І дівчата знов розсміялись.

Роздивлялись дивну крилату істоту з моторошним, майже людським обличчям з балкона на шостому поверсі. Художники з театру сказали Вірі, що то – горгулья.

– Захищає дім, – майже пошепки сказала їй сестра, як колись у дитинстві, коли переповідала страшні історії про дрогобицького упиря Зельмана, що викрадав дівчат. Історії Міру лякали, однак вона знов і знов просила Віру розповісти ще. Щось темне й невідоме в тих історіях примушувало її прагнути продовження, занурюватися у власний страх, що прилипав до долонь, якими вона затуляла обличчя.

– Дім учителя музики є від кого захищати? – запитувала, примруживши очі.

Вони прийшли сюди заради уроків Григорія Львовича Любомирського. Викладач музики вивчав особливу здатність Віри – її «чорно-білий слух» – якесь магічне вміння розрізняти звуки чорних і білих клавіш фортепіано за тембром. Він сам знайшов Віру в театрі. Хтозна, звідки дізнався, але сестра нерідко розважала Назимова і його друзів відгадуванням клавіш за звуком.

– Це справді можливо? – запитувала Мирослава. – Для тебе вони звучать по-різному?

– Прислухайся – і почуєш. Чорні – глухіші, ніби між пальцем і клавішою є тоненький серпанок, який приглушує звук.

Міра старанно вслухалася, але різниці не відчувала. Назимов приймав ставки офіцерів першої запасної, сам ставив на те, що Віра вгадає десять клавіш підряд. Віра не помилялась. Чоловіки аплодували, салютували шампанським. Григорій Львович нерідко теж аплодував, щось занотовуючи. Давав обом сестрам уроки фортепіано безкоштовно, радіючи можливості експериментувати з Віриними слуховими можливостями.

– Вчитель музики тут просто квартирує, – відповідала сестра на її запитання. – А дім належить власниці спіритичного салону.

Міра піднімала брови високо вгору, мовчала. Хтозна, що заохочує людей гратися з викликом духів. Те саме дивне відчуття жаху й цікавості, що примушувало її в дитинстві вимагати продовження моторошної казки? Їхній маленький будиночок у Варшаві, що на вихідних сповнювався ароматом кренделів з корицею, які пекла бабуся, не охороняла горгулья. Щось темне з дитячої казки прийшло до них у затишну київську квартирку й забрало її сестру. Щось, до чого Міра боялась торкнутись навіть подумки.

Тарас Адамович і Міра зупинилися біля будинку з готичним трикутником даху, що, здається, проколов хмару шпилем, коли почав накрапати дрібний дощ. Колишній слідчий прочинив двері. Вони прийшли сюди не на спіритичний сеанс. Хоч Міра й поставила запитання, яке висіло в повітрі кілька останніх днів, електризуючи його.

– На скільки діб зазвичай можуть зникати люди? Ті, що потім повертаються живими?

Вони не мали чіткої статистики, однак Тарас Адамович звик відраховувати десять днів, протягом яких вони знаходили зниклих. Нерідко ті поверталися самі. Віра зникла сорок сім днів тому. Однак Тарас Адамович навряд чи вдавався б до послуг містиків, навіть якби був певен, що сестра балерини загинула.

Прима-балерина Київського оперного театру, дружина балетмейстера, Броніслава Ніжинська назвала не тільки прізвище дублерки Віри Томашевич. Вона підказала найголовніше – місце, де її можна було знайти. Лілія Ленська брала уроки музики в школі Григорія Львовича Любомирського.

Вони шукали її в Інтимному театрі й за лаштунками Київської опери, запитували в Сергія Назимова й знайомих художників Олега Щербака. Яків Менчиць намагався знайти дівчину, залучивши кількох агентів розшукової частини. Балерини зі школи на Прорізній, що танцювали в новому театрі Леся Курбаса, ніколи не бачили її на сцені свого театру. Репетиції в оперному Лілія не відвідувала вже два тижні. Броніслава Ніжинська сумно сказала:

– Це дивна дівчинка. В усьому намагалась бути схожою на Віру, здається, була закохана в неї. Їй не вистачало музичності, плавності рухів. Віра в музиці розчиняється, Ліля так не вміє. Я порадила їй узяти додаткові уроки фортепіано чи співів.

Коли він сказав про це Мірі, дівчина привела його до будинку з горгульєю, бо уроки фортепіано її сестра брала саме тут. Якщо Ліля справді в усьому наслідувала Віру – отже, теж мала прийти сюди.

Григорій Львович зустрів їх широкою усмішкою, запросив у напівтемний передпокій. Запитав про Віру. Мирослава відповіла не відразу, тож усмішка вчителя музики встигла потьмяніти, а з її першими словами й узагалі згасла. Григорій Львович провів їх у велику кімнату з височенними вікнами й фортепіано, що таємниче мовчало, ловлячи промені осіннього сонця полірованою поверхнею. Жестом запросив присісти, сам опустився на стілець, перевів погляд з Міриного блідого личка на суворе обличчя її супроводжувача.

– Ви з поліції? – запитав майже сумно.

– Не зовсім, – відповів Тарас Адамович, – але я розслідую справу зникнення Віри Томашевич.

Учитель музики зітхнув.

– Навряд чи я зможу чимось допомогти. Я дізнався про те, що Віра… Ліля, інша учениця, розказала мені, дівчата пропустили кілька уроків, а я… Я планував зробити кілька невеличких експериментів. Вірин слух… Мирослава говорила вам? – він кинув швидкий погляд в бік гості.

– Так, щось про те, що Віра розрізняла чорні й білі клавіші за звучанням.

– Це неймовірно… неймовірно, – прошепотів музикант.

Запала мовчанка.

Господар