Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький
Тарас Адамович нарізав айву тонкими скибками, і її запах, змішуючись з ароматом кави, наповнював сад. Колишній слідчий готувався зварити особливе варення – до айви додати корицю та лимон.
Кава бадьорила, ранкові газети, що їх приніс пунктуальний Кость, чекали свого часу. Здавалось, аромат кави й айви виконував роль своєрідної стіни, що відгороджувала його думки від розслідування. Чи могло щось відволікти його від процесу обсмажування зерен, які весело потріскували на пательні? Джезва, виблискуючи срібними начищеними боками, піднімала темний напій піною до самих вінець. Тарас Адамович налив каву у філіжанку, додавав трохи цукру, сів у крісло-гойдалку. Й чомусь одразу нахлинули спогади.
Від них не вберіг ні айвовий запах, ні аромат кави. У спогадах – розпачливі очі дівчини, що шукає сестру. Невже він став таким сентиментальним? Того дня він запросив Міру в «Семадені» – аби хоч трохи відволікти її від важких думок. Дівчина була сама не своя – її версія розпадалася на очах. Отже, сестра щось приховувала від неї? Не сказала, що віддає виступ дублерці? Але чому?
Вийшовши з балетної школи, Тарас Адамович і Міра рушили вниз до Хрещатика, туди, де вирувало міське життя. Кондитерська «Семадені», що містилася навпроти Міської думи й біржі, збирала за мармуровими столиками різноманітну авдиторію. Отже, саме тут балерини призначають побачення офіцерам? Але в обідню пору за столиками були не балерини – фінансисти. Сусідство з біржею додавало закладу постійних клієнтів.
Тарас Адамович вибрав столик, допоміг Мірі сісти, побіжно оглянув присутніх. Погляд зупинився на двох убраних в мереживо й оксамит панночок – певно, вигулювали своє вбрання. Замовили кави й тістечок, хоч Репойто-Дуб’яго найбільше хвалив місцевий пунш і, зрідка, шоколад. Колишній слідчий не збирався втішати Міру. Так буває: розслідування повернуло в інший бік, тож потрібно вибудовувати ланцюжок фактів наново, а отже – знову збирати інформацію.
– Розкажіть мені про неї, – почав він. Міра ледь стримала сльози.
– Про Броніславу Ніжинську, – уточнив він.
Здивований погляд. Певно, спершу подумала, що він запитував про Віру.
– Ви могли її бачити в Олександри Екстер, – повільно проказала. – Учні Екстер часто створюють костюми для балетів Ніжинської. Віра… – вона затнулась, але опанувала себе, – Віра якось говорила мені, що Екстер і Ніжинська в одному місті накопичують забагато творчої енергії… Сестра любила говорити щось химерне. Пророкувала вибух.
– Війна, – сказав Тарас Адамович, – непередбачувана. Мій шаховий партнер, Дитмар Боє міг би подискутувати про те, як війна змінює обличчя міст, міняє місцями провінції й культурні центри.
Міра ковтнула кави.
– Ніжинська вважала Київ провінцією, але в неї не було вибору.
– Тобто?
– Це плітки, Віра розповідала мені уривками. Чи то я просто не прислухалась. Броніслава пішла з імператорського балету услід за братом – Вацлавом Ніжинським, якого звільнили за занадто відвертий костюм на одному з виступів. Був скандал.
Навіщо він зараз запитує її про балерину? Невже богемні плітки допоможуть йому знайти зниклу дівчину? Що більше днів минає, тим менше в них шансів. Міра це розуміє – інакше чому б на споді її очей з’явилось щось, схоже на темряву відчаю. Певно, дівчина поволі звикає до думки про марність своїх зусиль. Однак він принаймні має дізнатися, що сталося того вечора. А для цього потрібно говорити з тими, хто був близький до Віри Томашевич. Скажімо, зустрітися з дружиною балетмейстера Київської опери, улюбленицею якої вона була. Доведеться поставити їй непрості запитання і спробувати одержати на них прямі відповіді.
– Отже, Броніслава пішла з театру через брата?
– Так. Але вони удвох ніколи не були звичайними танцівниками… Вацлав – геній. У Парижі він став етуалем «Російських сезонів» Дягілєва.
– Щось чув про це. Мосье Лефевр вихваляв Ballet russes.
– Вацлав танцював там із самою Карсавіною. Хоча Віра іноді жартувала, мовляв, Тамара Карсавіна танцювала з самим Ніжинським. Броніслава теж виступала в трупі Дягілєва. Кажуть, на честь танцівників у Парижі та Монте-Карло влаштовувались неймовірні вечірки.
Тарас Адамович запитав:
– Чому ж тоді Ніжинська проміняла Париж на Київ?
– Я не знаю подробиць. Вацлав розсварився з Дягілєвим, – Міра ледь почервоніла. Можливо, вона знала подробиці, тільки не хотіла їх озвучувати, – Ніжинський одружився й покинув балет. Броніслава пішла за ним.
– Так само, як і з імператорського балету?
– Так.
– Чому ж вони обрали Київ?
– Хтозна. Вацлав Ніжинський тут народився. Їхні батьки з Варшави, але деякий час проживали в Києві. Броніслава вийшла заміж. В імператорський балет не повертаються після скандалів. Її чоловіку запропонували тут місце балетмейстера, а їй – прими.
Тарас Адамович потер підборіддя. Щось вислизало з рук, якась деталь. Чи, може, не вистачало глибшого розуміння цього дивного світу? Що примушує дівчат іти в балет? Прагнення стати примою?
– А як балерина стає примою?
– Зазвичай це вирішує керівник трупи.
– Тобто Вацлав став головним танцівником, бо дружив з Дягілєвим?
– Не все так просто, – усміхнулась Міра. – Від танцівників залежить, скільки платитимуть трупі.
Якось Віра прибігла в їхню маленьку квартирку напрочуд схвильованою. Нічого не кажучи, обійняла сестру й закружляла її по кімнаті. Дзвінкий сміх, сяючі очі. Міра зупинилась, нічого не розуміючи. Сестра відкрила ридикюль і вклала його їй у руки. Він був увесь набитий купюрами. Міра злякано торкнулась пальцями зіжмаканих папірців.
– Що це… Що сталося… – шепотіла вона, а сестра сміялась.
– Гонорар, – щебетала Віра. – Ми виступали на приватній вечірці, кілька артистів і Ніжинська.
– Це… дуже багато…
– Так. Більше, ніж платять у театрі. Зможемо винайняти квартиру повністю, – усміхнулась вона.
– Але…
Сестра відклала ридикюль на крісло, зазирнула в очі.
– Міро, це просто гроші. З ними нам буде простіше. Броніслава казала, грошей не треба боятися. Дягілєв не соромився називати астрономічні суми для гонорарів своїх танцівників. Ходять легенди, що Ага Хан колись запросив Дягілєва на вечірку і заплатив за чотири хвилини танцю Ніжинського з Карсавіною п’ятнадцять тисяч франків золотом.
Міра не знала, хто такий Ага Хан. Не уявляла, як це багато – п’ятнадцять тисяч франків. Сума здавалась їй неприродною, майже потойбічною. Але купа
