Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

Яків Менчиць зробив ковток. Напій обпалив горло, залишивши квітково-яблуневий присмак.

– Який посмак?

– Непоганий.

– Витримка всього два роки. Якщо термін збільшуватиметься, посмак буде насиченішим, але напій питиметься легко, ви навіть не захочете ковтати його. Яблуневий витвір мистецтва. Мосьє Лефевр погодився дати рецепт після того, як дізнався, що я живу посеред яблуневого саду. Сказав, що готувати один лиш сидр – страшенне марнотратство.

Яків Менчиць зробив ще один ковток.

– Що це? – повторив він запитання.

– Кальвадос, – відповів йому колишній слідчий, сяйнувши лукавими іскорками на споді очей.

XXIII. Місто зниклих балерин

Від самого ранку 28 жовтня 1916 року в Києві панувала незвична метушня, що викликала надмірну нервозність. Та своєю чергою проникла навіть за серпанок спокою, який оповив садибу Тараса Адамовича і міцнів разом з яблунями. Колишній слідчий вдихнув повітря і, пригадавши газетні заголовки останніх днів, зрозумів причину паморочного стану міста.

Тим часом вулицями Києва, що прибрали наче до Різдва, крокували учні гімназій, вихованці притулків, курсисти на чолі з наставниками і наставницями. Поважні дами в довгих темних сукнях не втомлювалися робити зауваження своїм підопічним. Бібіковський бульвар акумулював ці розрізнені групи по обидва боки проїжджої частини. На Володимирській, де вже було не проштовхнутися повз натовп, грала музика. Але дзвони Софії перекривали будь-які інші звуки.

О дев’ятій ранку Тарас Адамович готував собі на сніданок: смажив омлет зі шпинатом і шинкою за рецептом мосьє Лефевра. Аж ось і кава повідомила про свою готовність, здійнявши піну до вінець. Господар зняв джезву з вогню – цього разу обійшовся без нагрівання піску.

Кость з оберемком газет забіг на хвилинку, коли Тарас Адамович вже наповнив розетку айвовим варенням і вмостився у крісло-гойдалку на веранді – осінь, ніби відвойовуючи королівський титул у зими, що наближалась, огорнула Київ теплом і туманами. Сьогодні він не запропонував кави малому рознощику газет. Знав – відмовиться, майне на вокзал, де містяни збиралися зустрічати особливий потяг. Він прибуде о десятій тридцять.

Тарас Адамович відставив порожню чашку й відклав газету. Отже, Віра Томашевич була не єдиною балериною, що зникла за останній рік у Києві. Він перебрав у думках кілька спогадів, порівняв свідчення.

Спочатку думка, що майнула десь у підсвідомості, здалась йому абсурдною. Він відмахнувся від неї і налив собі другу чашку кави. Чорний напій бадьорив, освіжав стомлений мозок, допомагав розставляти пріоритети. Він був певен – друга чашка віджене геть несподіваний здогад, як передранішній сон, що стирався з пам’яті майже відразу, розсипаючись на частини, ніби розкришуючись у руках. Третій ковток кави примусив його завмерти – думка не зникала, навпаки, нахабно визирала з-під акуратних нашарувань спогадів і свідчень. Підсувалась ближче, щоб він міг роздивитися її впритул. Чиїсь уривки розмов і необережно сказані фрази набували сенсу поруч із нею. Розрізнені частинки головоломки складалися в одне ціле.

Автомобіль з відкритим верхом із поважними гостями нісся Бібіковським бульваром. На його правому боці застигли у шерензі військові, на лівому – учні з різних закладів Києва, а вже за ними юрмилися містяни. Вигуки «ура» здіймались у височінь по-літньому блакитного неба, змішуючись з музикою військового оркестру. Автомобіль їхав далі, туди, де всі звуки поглинали передзвони Софії. Тарас Адамович прийняв рішення саме тоді, коли автомобіль із відкритим верхом заїхав у браму Софійського собору, повернувши з Володимирської вулиці. Багатоголосе «ура» потонуло в музиці дзвонів. Імператор Микола II за останні п’ять років втретє приїхав до Києва, цього разу – в супроводі цесаревича Олексія Миколайовича та великого князя Дмитра Павловича.

Про візит імператора Тарас Адамович читатиме в усіх газетах, які дбайливо складе Кость на столі веранди. Ще кілька днів поспіль перші сторінки періодичних видань повідомлятимуть різноманітні подробиці візиту Миколи II у давнє місто хрещення Русі. «Киянин» докладно розписуватиме, як вмовкнуть дзвони Софії щойно імператор ступить на подвір’я храму. Там його зустрічатимуть вихованки Києво-Фундуклеївської та Києво-Подільської жіночих гімназій, що перебували під протекторатом імператриці Марії.

Своєю чергою «Київська думка» повідомить, як голосно вітали імператора біля Софії, а також розкаже, що після прийняття скроплення водою і цілування хреста імператор та цесаревич у супроводі духовенства пройшли в собор під спів молитви «Спаси Господи люди Твої». «Київські губернські відомості» в усіх подробицях сповістять, як після полудня його величність прийматиме на подвір’ї садиби Імператорського палацу роту юнкерів Київської школи прапорщиків. «Київський телеграф» писатиме про те, як поважний гість відвідає Миколаївське військове училище на Шулявці.

Цікаво, а цього разу, як і тоді, в 1911-му, Распутін теж приїхав разом з імператором? Кажуть, він має особливе ставлення до Києва, нерідко здійснював паломництво, йшов пішки багато миль. Саме в Києві, за місцевою легендою, одна з фрейлін імператриці зустріла Распутіна, якого й увела в близьке до імператорської родини коло. Столипін, який був проти втручання Распутіна в політику, не раз наголошував імператору, що старця краще відіслати геть. Однак той завважував, мовляв, краще хай буде десять Распутіних, аніж одна істерика імператриці.

Після вбивства Столипіна жодне урочисте дійство не було скасоване, що здивувало киян. Однак імператор не скасував урочистостей і з приводу своєї коронації після трагедії на Ходинці. Тоді загинуло майже півтори тисячі людей і близько тисячі було покалічено, а тут усього-на-всього один міністр.

Тарас Адамович хитнув головою, відганяючи думки. Один міністр, який міг би стати на заваді тому, що імперію втягли в нову війну. Київ платив надто дорогу ціну за два постріли випускника Першої гімназії – ламались долі сотень тисяч, місто захлиналось від поранених, не встигало оплакувати полеглих.

Ще протягом кількох днів «Киянин» незмінно відводитиме колонки перших сторінок для опису візиту імператора, а потім знову повернеться до огляду місцевих нудних новин, іноді пишучи щось про арешти цукрових магнатів. Але то буде завтра. Сьогодні Тарасу Адамовичу потрібно було діяти, часу на читання газет не лишилось.

Про те, що в місті зникають балерини, не писала жодна газета. Внутрішній голос з інтонаціями мосьє Лефевра шепотів йому: «Якби зникла Матильда Кшесинська, репортери неодмінно б щось написали – новини про фавориток імператора не менш цікаві для київських пліткарок, ніж описи візиту його величності в Софійський собор».

Щоб підтвердити свій раптовий здогад, Тарас Адамович обрав, напевно, найгірший день. Скрізь натовпи, військові на площах та вулицях стоять рівними шеренгами, поліціянти – на кожному перехресті, святково вбрані київські денді в супроводі рожевощоких панн