Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

Не тільки система Бертильйона, поліція загалом складно пристосовувалась до роботи з жінками – він це знав з власного досвіду. Саме тому колись до розшукової частини дозволили узяти її. Естер.

Можливо, вона зовсім по-іншому розмовляла б з балеринами. Ось ця чорноволоса смаглявка опустила очі, бо соромилась чи щось приховувала? Інша, з блідим обличчям в обрамлені рудих кучерів – сміялась нервово через його раптову появу в балетній школі чи тому, що знала щось про зникнення Віри Томашевич?

Якщо занадто заглиблюватися в аналіз виразів їхніх облич, можна тільки ще більше заплутатись. Він опитав ще кількох дівчат, встиг зловити не надто вдоволений погляд викладачки, яку, певно, дратували розмови, що затягнулись, – вони попередили її, що спробують не зловживати часом. Урок тривав, Тарас Адамович тільки зрідка відкликав дівчат, які знали сестру балерини. Однак присутність незнайомців не могла не нервувати танцівниць. Врешті викладачка махнула рукою й оголосила перерву.

– О, в мене дежавю! – раптом усміхнулась витончена брюнетка, до якої слідчий звернувся зі звичним запитанням, відпустивши рудоволосу.

– Тобто? – запитав Тарас Адамович.

– Про Віру Томашевич мене вже запитували. Здається, саме ви, – вона манірно поклала руку на станок і ковзнула поглядом у бік свого зображення в дзеркалі.

Тарас Адамович уважно вдивився в її обличчя. Щось схоже на спогад спливло у свідомості, він примусив картинку стати чіткішою. Згадалося: напівтемний коридор, бліда жіноча рука з цигаркою, що поволі тліє, яскраві губи щось вимовляють. Здається, це було в Інтимному театрі.

– Теж згадали? – запитала вона. Певно прочитала по обличчю. Світла кімната обеззброює слідчих так само, як і свідків.

– Так, – кивнув він, – ми говорили з вами разом з Олегом Щербаком. Ви теж виступаєте в Інтимному театрі?

– Час від часу. Тепер частіше, – вона уважно подивилась на Міру. Дівчина спокійно сказала:

– Віра Томашевич – моя сестра.

Балерина кивнула.

– Так, бачу. Ви схожі, – і додала мелодійним голосом:

– Розріз очей, лінія носа. У Віри повніші губи і вона більше пригладжує волосся – певно, професійна звичка. Ваша сестра не знайшлася?

– Ні.

– Шкода.

Запала тиша. Тарас Адамович перевів погляд з Міри на балерину й згадав її ім’я, хоч уже збирався зазирнути в нотатки записника.

– Ольго… – почав він.

– Навіть ім’я згадали, – усміхнулась вона. – Але ми, здається, не знайомились.

– Ні. Тарас Адамович Галушко, колишній слідчий розшукової частини Київської міської поліції, – ледь схилив він голову.

– Ольга Рудь.

– Пані Рудь, ви спілкувались з Вірою Томашевич? Тут, у школі, чи в Інтимному театрі? Можливо, бачили її у вечір, коли вона востаннє виступала на сцені.

Дівчина знов поглянула на своє зображення в дзеркалі. Жіноче втілення Нарциса?

– Навряд чи Віра виступала в той вечір, – проказала вона.

Міра різонула її поглядом-блискавкою.

– Що ви маєте на увазі? – запитав Тарас Адамович.

– Я займаюся разом з нею у цій школі майже рік. Майже рік я заздрю її ідеальній стопі. Найвищий підйом з усіх, що я бачила, – пояснила вона. – Коли вона на сцені, я милуюсь її стопами. Але тоді…

Міра уважно спостерігала за дівчиною з якимсь болісним виразом на обличчі.

– Тоді я подивилась на ноги балерини й подумала: але ж це не Віра! Не її стопа. Маска, костюм зі стрічок, фігура – все задавалось знайомим, але не стопа. Я дивилась на танець і розуміла – схоже, дуже схоже на Віру, однак то була не вона. Віра на стрибках зависала в повітрі, ніби й справді могла літати. Та того вечора дівчина, що танцювала на сцені… – вона подивилась на Міру. – То була не ваша сестра.

Тарас Адамович закінчив робити нотатки й закрив записник. Він спокійно запитав:

– Ви впевнені в тому, що зараз сказали? – запитав він.

– Так. Цілком.

– Чому ви не розповіли про це тоді, в Інтимному театрі?

– Ви… не запитували. Ви шукали художника.

Мабуть, це справді його помилка. Він звів брови й замислився.

– Знаєте, гадаю, Віра попрохала танцювати замість себе дублерку. А сама… Хтозна, може, на побачення побігла?

– І часто балерини прикриваються дублерками?

– Якщо виступ не надто важливий, – стенула плечима Ольга.

– Хто міг бути дублеркою Віри? – запитав він відразу в обох дівчат.

Ольга відповіла першою:

– Знаю, що в театрі нерідко її дублювала Бася… Тобто Барбара Злотик.

Міра додала:

– Були й інші, але я не знаю імен. Я б не переплутала Віру на сцені з Барбарою, вони зовсім різні. Навіть зріст…

Ольга погодилась:

– Барбара вища, так. Віра тендітніша… Однак я не знаю, я не танцюю в оперному.

Коли вони вийшли на вулицю, Тарас Адамович зрозумів, що йому не вистачало повітря київської осені. У кімнаті з дзеркалами, якою б просторою і світлою вона не була, він, здається, дихав Міриним розпачем. Прорізна зустріла їх сонцем і тихим сумом дерев, що готувались до зимового сну. Вулиця цукрових королів могла похвалитися своїм особливим шармом.

– Міро… – розпочав він, однак вона перервала його:

– Як я могла не бачити? – запитала вона.

Він не відповів – розумів, вона не потребувала його відповіді.

– Я ж була певна, що вона виступала… Навіть не подумала… Навіть не подумала…

– Міро, ви вірите в цю версію?

– Що танцювала дублерка? Так!

Вона замовкла на мить, ніби їй перехопило подих, потім пояснила:

– Я бачила, що щось не так. Ніби її стрибки… Ця дівчина правильно сказала – Вірин танець був іншим. Я ще подумала – стрибки стали важчими. Але… Я пояснила собі, що, певно, того вимагала хореографія… Однак якщо то була не Віра…

Вона подивилась на нього широко розкритими очима.

– Так, – кивнув Тарас Адамович, – ми повинні розширити часові межі її зникнення. Тому я змушений запитати вас ще раз: коли ви востаннє бачили свою сестру?

XX. Сестри

Тарас Адамович звичним рухом змастив сумішшю, яку винайшов сам, потемнілу срібну джезву. Щоправда, кілька інгредієнтів підказав йому Яків Менчиць, який не схвалював дідівських засобів на зразок яєчного жовтка. Працівник антропометричного кабінету наполягав на розчині аміаку.

Осінь