Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

На споді свідомості внутрішній голос з інтонаціями Якова Менчиця запитував:

– Вона сама нам розкаже, в який номер заходила?

Розказала сама. Суть допиту завжди в тому, як саме поставити запитання. Він сказав їй, що вони взяли відбитки з дверних ручок усіх номерів на першому поверсі. Вона повірила, бо вони показали їй, що її відбитки збігаються зі знайденими на склянці. Правда ж була в тому, що жоден експерт не марудитиметься над відбитками з дверних ручок – на них майже неможливо виявити хоч щось, придатне для аналізу. Ручки на першому поверсі готелю «Прага» могло перемацати пів Києва, залишаючи сотні відбитків, які неможливо ідентифікувати. Навіть часте їх протирання не надто допомогло б. Брови Якова Менчиця стрімко поповзли вгору, коли Тарас Адамович озвучив речення про те, що в них є відбитки з дверної ручки. Мабуть, треба було його попередити. Натомість повірила. Добре, що Барбара не дивилась на Менчиця, коли він сказав їй відверту брехню.

– Її свідчення логічні. Ми змогли їх перевірити, Міро.

– Вона не назвала жодного імені. Хіба ми щось маємо? Хоч якусь ниточку?

Тарас Адамович відповів:

– Я не сподівався почути імена. Але її свідчень достатньо, аби відкинути версію зі «збирачами гіацинтів». Чоловік, в номер якого вона зайшла – один з агентів одеської розшукової частини. Слідчі упізнали його.

– Ви говорили з ним?

– Так. Разом з Менчицем, – Тарас Адамович поглянув на дівчину. – І отримали відповіді. Барбара Злотик справді працює на групу, що займається продажем людей. З ними вона співпрацювала в Одесі, за їхнім наказом приїхала до Києва.

Міра зупинилась.

– Але ж… Вона танцювала з Вірою на одній сцені!

– Так. І в Одесі, як виявилось, теж зникали балерини. Однак «збирачі» працюють послідовно: Барбара переконувала дівчат поїхати за кордон добровільно. Вони підписували контракти, дозволяли оформити на своє ім’я фальшиві документи. Їх обдурювали, але вони не зникали раптово. Зазвичай у театрі вони попереджали всіх, що від’їжджають. Навіть хвалилися вигідними контрактами. Невже Віра не попередила б вас?

Міра мовчала.

– Раптове зникнення привертає увагу, ставить під загрозу роботу всієї групи. Всі ці роки слідчим так складно було вийти на «збирачів гіацинтів», бо викрадені ними жінки насправді – просто обдурені. Ми навіть не знаємо, чи справжня це назва. Можливо, просто київська моторошна легенда для легковірних панночок.

До трамвайної зупинки лишалось кілька десятків метрів, вони зупинились під розлогим ясенем, що зсипав на землю багряне листя. Здавалось, дерево впускає яскраві сльозинки, лишає їх під ногами перехожих. Міра дивилась на килим, що встеляв бруківку. Шато де Флер в таку пору неймовірний – Віра любила його саме таким. Минулої осені вони гуляли там мало не щодня, і сестра не втомлювалась казати:

– Навіть війна тут не така страшна, Міро. Навіть війна.

І збирала багряне листя в пишні букети. Фотограф у парку знімав пейзажі і Літній театр. Здається, зловив у кадр і Віру у танці осіннього листя. Зараз спогади про Шато де Флер здавались Мірі такими давніми, ніби все це сталося в минулому житті. У житті, коли сестра була поруч.

– Якщо «збирачі» такі обережні, чому за ними почали стежити одеські слідчі? – запитала вголос.

– Одеса – порт. Припускаємо, саме через Одесу вони вивозять людей. Це важко приховати.

– А Барбара?

– Залишається під наглядом поліції.

– Тобто її відпустять?

– Ні. Не думаю, що вона сама хоче, аби її відпустили.

Міра звела на нього очі:

– Вони…

– Так, можуть прибрати її. Саме тому вона ризикнула використати перевірку Досковського для того, щоб проникнути в номер слідчого й забрати всі матеріали, які він назбирав, поки стежив за нею. Він підтвердив, що документи зникли. Барбара замітала сліди. Навряд чи «збирачі» пробачають тих, за ким стежить поліція.

Трамвай весело дзенькнув, ніби запрошував їх на зупинку. Міра не поспішала йти. Знов запитала:

– Чому зараз ми їдемо в балетну школу?

– Бо з’явились нові запитання. Тим паче, з балеринами зі школи ми ще не спілкувались.

– Які запитання?

Тарас Адамович подивився на дівчину.

– Міро, я не відкидаю версію зі «збирачами» остаточно. Вона видається мені малоймовірною, але ми мусимо запитати в подруг Віри, чи не помітили вони чогось дивного. Можливо, вона щось приховувала навіть від вас. Врешті, ми проводимо не так багато часу з рідними, набагато більше – з колегами…

– Я розумію.

– З Барбарою далі працюватимуть слідчі розшукової частини. Навіть якби ми були впевнені, що вона винна в зникненні Віри, я все одно звернувся б до поліції. Бо як приватна особа не зможу розкрити справу «збирачів». Поки що цю організацію не змогла викрити навіть поліція.

– Так, я розумію.

Біля будинку Контрактів вони сіли у відкритий вагон «Гербрандт», можливо, один з останніх у цьому сезоні – з осені перший трамвай возив пасажирів тільки у вагонах закритого типу. Тарас Адамович сказав Мірі, що зрідка їздить цим маршрутом: йти пішки на Хрещатик набагато приємніше.

Вони вийшли на головній вулиці міста й повернули з неї на Прорізну, яка зустріла їх звичною метушнею. Чотириповерховий будинок у стилі модерн – так сказала Міра. Тарас Адамович не надто орієнтувався в архітектурних стилях. Вони проминули будинок з ліпниною, рушили вздовж столиків літньої тераси кав’ярні, поодинокі ранкові відвідувачі якої ловили останні теплі сонячні промені в цьому сезоні.

Тарас Адамович відчув аромат свіжої випічки – пройшли повз кондитерську, потім квітковий магазин з вивіскою «Мадам Віолетт». Врешті зупинились біля високого ганку будинку з номером «17» на фасаді. Колишній слідчий торкнув ручку, відчинив двері, жестом запросив дівчину пройти всередину. Міра виглядала спокійною, хоч він розумів – вранішня розмова не залишила її байдужою. Вона пропустила лекції на курсах – прийшла до нього ще до першої кави – потребувала пояснень. Тарас Адамович не був певен, що його пояснення їй сподобаються.

Балетна школа розміщувалась на другому поверсі. У світлій просторій кімнаті – величезні вікна й дзеркала. Стільців чи столів не було, отож говорити з дівчатами довелось просто біля вікна. Світла кімната – ідеальна для таких розмов. Можна побачити найменші відтінки настрою на обличчі. Занепокоєння, страх, неуважність, брехня – світло підкреслить їх, увиразнить для уважного ока. Як і відведений убік погляд, рум’янець чи ледь помітне тріпотіння вій. Хоч із жінками складніше, набагато складніше.

Репойто-Дуб’яго колись скаржився йому:

– Система Бертильйона не пристосована до роботи з жінками. Правильно виміряти