Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

Дівчина з викликом подивилась на нього:

– Хтозна. Можливо, я просто хотіла покататися на маленькому ліфті.

– Тоді б ви не заходили в один з номерів, чи не так?

Щось спалахнуло на споді її очей. Іскорка, яку вона майже відразу згасила зусиллям волі. Майже відразу, однак недостатньо швидко, аби Тарас Адамович не зумів помітити її.

– Ми зняли відбитки пальців із дверних ручок. І порівняли з вашими. Я можу сказати, в який номер ви заходили. Можу сказати, хто жив у тому номері. І можу сказати, що саме ви шукали там…

Дівчина мовчала.

Тарас Адамович підвівся і підійшов до вікна.

– Знаєте, – сказав він, – я – не слідчий. Зараз ні. Я працював тут п’ять років тому. Останньою моєю справою була справа Міхала Досковського. Я не заарештував його тоді, але можу побачити його арешт зараз. Крім того, я повинен знати, чи має він якийсь стосунок до зникнення Віри Томашевич, про яку я запитував у вас під час нашої зустрічі в театрі. Ви можете допомогти мені в цьому. Тоді я зможу допомогти вам.

– Чим? – з викликом запитала вона.

– Барбаро, якщо я зараз назву номер, у який ви проникли, й ім’я людини, що проживала в ньому, ми не зможемо укласти з вами угоду. Якщо я запрошу цю людину як свідка – ми почуємо історію з її вуст, тоді ваші свідчення будуть нам ні до чого. Можливо, я так і не дізнаюся нічого про Віру Томашевич чи Міхала Досковського, однак пан Менчиць, який трохи ображається на вас, зможе порадіти досить серйозному обвинуваченню, яке вам доведеться почути в суді.

Дівчина мовчала. Менчиць вже відкрив рота, щоби кинути різку репліку, однак вона спокійно мовила:

– Я зрозуміла. Розкажу те, що знаю.

Тарас Адамович поклав перед нею аркуш паперу.

– Напишіть. Від самого початку.

Балерина Барбара Злотик узяла до рук ручку й підсунула аркуш ближче до себе. Тарас Адамович повернувся до крісла в кутку кімнати і, готуючись чекати, розгорнув газету, що її хтось залишив на підвіконні. Брак досвіду чи самовпевненість? Колишній слідчий усміхнувся. Хай там як, її помилка зіграла їм на руку. Тарас Адамович надто часто бачив у цьому кабінеті тих, хто прагнув убити відразу двох зайців.

XIX. Вулиця цукрових королів

Прорізна – вулиця контор. Тарас Адамович звик до її скам’янілого офіціозу й метушні. На непарній стороні – три- та чотириповерхові сучасні будівлі, жодного дерев’яного. Привертають увагу не тільки ліпниною, а й вивісками. Будинок № 7 належить Київському цукрорафінадному і Северинівському заводам, № 11 – Спичинецькому і Степанецькому, № 12 – Переверзівському. У ряд вишикувались контори У. Шапіро, Грушевського, Капітанівського і Смілянського, а також будинок Б. Вейсе.

Прорізну він знав як вулицю кав’ярень, ювелірів і комерсантів. Вулицю цукрових королів. Були тут і будинки, що належали Леву Бродському, хоч він і продав свій цукровий бізнес банківському синдикату ще 1912 року. З Прорізної магнат перебрався на Ярославів Вал, лишивши на Липках пустувати двоповерховий палац у стилі ренесансу з мармуровими сходами. У ньому нараховувалось сорок дві розкішні кімнати. Містом ходили легенди про коханок цукрового короля, кожну з яких він приймав в окремому будуарі. Тарас Адамович не був певен щодо коханок, однак картини зі своєї колекції господар будинку на Липках і справді розвішував в окремих кімнатах. Одну з них – поцуплену професійними викрадачами, Тарасові Адамовичу вдалося повернути власнику.

– Як саме? – запитала Міра, якій він непомітно для себе розповів частину історії.

– Це було нескладно, – дивуючись своїй балакучості, відповів Тарас Адамович. – Картини ніколи не викрадають просто так. Особливо дорогі. Зазвичай це роблять на замовлення.

– Хто ж міг замовити таке? – зазирнула йому в обличчя Міра.

– Той, хто не міг отримати картину іншим шляхом. Справжні колекціонери нелегко прощаються зі своїми скарбами, якщо Бродський відмовився продавати картину, хтось міг захотіти викрасти її.

Продавши заводи, він лишився цукровим королем. Нащадок роду Бродських зумів знайти для продукції із заводів, якими керував брат, багатообіцяльні ринки збуту – Середню Азію й Персію. Війна сплутала карти багатьом – деякі ринки збуту для Російської імперії закрились, однак Персія, яку відкрив для імперії Бродський, й надалі купувала український цукор.

– Він має непогану інтуїцію, – сказав Мірі Тарас Адамович і пояснив, помітивши її здивований погляд:

– Лев Бродський зателефонував у розшукову частину і заявив про зникнення картини з дівчатами біля струмка ще до того, як повернувся до свого палацу й побачив, що картини немає.

– Але чому?

– Його шаховий партнер і за сумісництвом палкий поціновувач живопису – програв партію, віддаючи фігуру за фігурою майже без спротиву. Лев Ізраїльович зрозумів – це своєрідна форма вибачення чи голос совісті. Він не назвав імені підозрюваного і поставив нам умову – повернути картину без розголосу або визнати, що ми не можемо цього зробити.

– І як вам вдалося її повернути? – запитала Міра.

– Колись, – він зробив павзу, – я розкажу вам і цю історію, Міро. Але зараз краще скажіть, ви впевнені, що ми знайдемо тут балетну школу?

Дівчина розчаровано зітхнула й відповіла:

– Так. Будинок № 17. Щоправда, там не зовсім балетна школа, просто класи для балерин, заняття непостійні, з початком війни розклад став непевним. Але Віра говорила, що там викладає балетмейстер Ленчевський та іноді – Ланге, прима-балерина, – дівчина ледь торкнула край невеличкого капелюшка. – Вірі подобались її уроки.

– Я гадав, Віра танцює в трупі Ніжинської, – завважив Тарас Адамович.

– Так. Ніжинська експериментує з рухами й стрибками, однак Віра казала, що Ланге теж має цікавий погляд на балет – вона виводить на сцену українську народну хореографію.

Отже, сьогодні вони знову говоритимуть з балеринами.

Манірна білявка Барбара Злотик списала чотири аркуші паперу свідченнями. Однак, жодне речення не вказувало на те, що «збирачі гіацинтів» мали стосунок до зникнення Віри Томашевич.

– Ви не можете бути в цьому впевнені, – вперто повторювала Міра, слухаючи розповідь Тараса Адамовича. – Ви сказали їй неправду, вона теж могла