Бар «Когут» - Джон Гришем

«Клавдія» і «Том» кивнули. Вони нарешті почули те, чого їх учили в юридичній школі.

— Ясно, — сказала вона. — Іще таке, пане Галле. Страхова компанія каже, що оплатить усі медичні витрати, втрачену вигоду і реабілітацію, а наостанок ще й сто тисяч доларів за угоду.

— Сто штук?! — вигукнув Галл у розпачі. — Оце типова страхова компанія! Це вони так занижують, бо у вас немає адвоката. Послухайте, Клавдіє, в моїх руках це буде справа на мільйон баксів. Скажіть цій страховій компанії нехай вони самі себе в дупу грають, хоча, ні, зачекайте, не кажіть їм нічого. Анічичирк оцінювачеві страхових збитків. До речі, що за компанія?

— «Клінч».

— А, ну звісно. Хто ж як не «Клінч»! Постійно суджуся з тими клоунами, добре їх знаю.

«Клавдія» з «Томом» трохи попустились. «Клінч» вони знайшли в інтернеті. Це була одна з провідних комерційних страхових компаній у регіоні. На своєму веб-сайті вони вихвалялися давньою традицією захисту вантажів і транспортних перевізників.

— Мільйон доларів? — перепитав «Том».

Галл перевів подих, усміхнувся, навіть спромігся гигикнути. Потім зчепив руки на потилиці, немов корифей, якому треба просвітити учнів.

— Гарантій я не надаю, зрозуміло? Я не можу належним чином оцінити жодної справи, не розглянувши всіх фактів. Поліційний звіт, результати медичного огляду, втрачена вигода, історія порушень ПДД іншим водієм і таке інше. Ще одне вкрай важливе питання — постійна непрацездатність. Може прозвучати грубо, але будьмо відверті — це шалені гроші. Проте сподіватимемося, що Донні повністю одужає, повернеться на роботу й буде любісінько працювати, наче нічого не трапилося. Якщо за даними медичного огляду все так, як ви й сказали, я вимагатиму в «Клінча» щось у районі півтора мільйона і сторгуюсь за кілька місяців.

«Том» недовірливо роззявив рота.

— Ого-го! — сказала вражена «Клавдія».— А як ви це вирахували?

— Далебі, це різновид мистецтва. Але нічого складного немає. Візьмімо медичні витрати й помножимо, скажімо, на п’ять чи шість. «Клінч», на противагу, помножить на три чи три з половиною. Окрім того, їм відома моя репутація і вони не бажатимуть зустрітися зі мною в суді, повірте мені. Цей чинник зіграє колосальну роль у перемовинах.

— То ви вже притискали їх до стінки раніше? — запитав «Том».

— Авжеж! Неодноразово! Наша контора наганяє ляку навіть на величезні страхові компанії.

«Принаймні так стверджує ваша телереклама», — подумки зазначив «Том».

— А я і не знала, — промовила нібито приголомшена «Клавдія».

Телефон на столі Галла знову задзвонив і той ледь стримав порив схопити його. Поклавши лікті на стіл, він подався вперед і сказав:

— Порядок такий. Мій помічник підготує папери. Ви з Донні підпишете договір на отримання юридичних послуг — там усе чітко і зрозуміло, жодних каверз немає. Коли ми покінчимо з формальностями, я зателефоную до страхової компанії та задам їм клопоту. Почнемо збирати медичні звіти, і понеслося. Якщо відповідальність очевидна, ми зробимо їх за півроку. Маєте ще якісь питання? — Він відверто поспішав перейти до іншої справи.

«Клавдія» з «Томом» збентежено перезирнулися і похитали головами.

— Здається, ні,— відповіла «Клавдія».— Дякую, пане Галле.

Той підвівся, простягнув руку й промовив:

— Вітаємо на борту. Ви щойно прийняли правильне рішення.

— Спасибі, — сказала вона, потискаючи йому руку. «Том» теж потиснув йому руку, і вони квапно вийшли з кабінету. Помічник вручив їм теку з написом «Новий клієнтський пакет — Довір-Расті» на обкладинці та провів їх до дверей.

Коли двері ліфта зачинилися, вони покотилися зі сміху.

— Яка чарівна консультація! — зауважила Зола.

— Основи закону про особисті пошкодження,— відповів Тодд. — Прискорений курс, який у Фоґґі-Боттомі розтягни б на чотири місяці.

— Точно. І вів би якийсь клоун, якого ніколи не рекламували на щитах.

— Тепер усе, що нам потрібно, — це один-два клієнти.

Коли Тодд рушив із місця, Зола перевірила телефон і пирснула від сміху:

— Ми розбагатіли. Марк щойно вполював у четвертому відділі ще одного КСС за шістсот готівкою.

ВИБРАТИ ПІДХОЖУ ЛІКАРНЮ задача не з простих. У місті їх дуже багато. Державна — «Потомак Дженерал» — велика, переповнена й безладна, в яку найчастіше сплавляли жертв вуличного насильства. Елітна — Джорджа Вашингтона, в яку, було, після замаху привезли пораненого Рональда Рейгана. А поміж ними щонайменше вісім інших.

Треба було із чогось починати, й вони обрали «Потомак». Тодд висадив Золу біля головного входу та поїхав шукати місце для стоянки. Як адвокатка, пані Паркер носила псевдо-дизайнерський жакет, спідницю вище колін, але не дуже коротку, доволі стильні брунатні шкіряні туфлі й копію портфеля від Гуччі, маючи вигляд фахівчині будь-якої сфери діяльності. Вона пройшла, орієнтуючись за вказівниками, до кафе на цокольному поверсі, купила каву й сіла за металевий столик чекати на Тодда. Неподалік сидів та їв морозиво підліток у візку, а поряд із ним — жінка, ймовірно, його мати. Одна з його ніг була загіпсована, із неї стирчали металеві спиці. Судячи з вигляду матері, сім’я не з багатих.

Багатіїв слід уникати, постановили компаньйони АПЛ. Грошовиті напевне знайомі зі справжніми адвокатами, а бідні — радше ні. Принаймні так вони вирішили. Біля дальньої стіни сидів чоловік років п’ятдесяти із перев’язаними щиколотками; здавалося, йому було боляче. Він сидів один, давився сандвічем.

До кафе зайшов Тодд, зупинився і оглянув приміщення. Зустрівшись очима із Золою, він відійшов купити кави. Згодом він усівся за стіл, на якому вона розклала папери з нового клієнтського пакету АПЛ, скопійованого з того, що їм видали в Расті. Він узяв один із аркушів і тихенько спитав:

— Придивилась?

Зосереджено вписуючи в бланки дурниці, вона відповіла:

— Онде хлопчик із поламаною ногою. А в дальньому кутку дядько з перев’язаними щиколотками.

Тодд, попиваючи каву, неквапом роззирнувся.

— Навряд-чи я зможу таке вдіяти,— промовила Зола.— Якось це неправильно — полювати на довірливих людей.

— Годі, Золо. Ніхто за нами не стежить. А цим людям потрібні наші послуги, і, якщо ми їх не надамо, це зробить Довір-Расті. Крім того, якщо вони скажуть нам забиратися геть, ми нічогісінько не втратимо.

— Ти перший.

— Гаразд, я беру на себе білого хлопчину, а ти того чорного дядька.

Тодд устав і дістав телефон. Він відійшов, заглиблений у розмову ні з ким, і почав крокувати по кафе. Нарізаючи кола, він, проходячи повз дитину із зламаною