Бар «Когут» - Джон Гришем

— Це так вважається. Мій план відробити три-чотири роки, тримаючи акул у затоні, а тим часом буду шукати справжню роботу на стороні. Рано чи пізно стан ринку покращиться.

— Ти справді в це віриш?

— Вірю — не вірю, але саме такі в мене наміри.

— Звісно, якщо пройдеш адвокатський іспит.

— Стосовно іспиту я ось що тобі скажу, Марку. Торік його склала тільки половина випускників Фоґґі-Боттому, а половина провалилася. І я вважаю себе здатним потрапити в першу половину. Буду сраку рвати, але складу іспит. Я придивляюся в школі до інших студентів — дебіл на дебілі, але я не такий. Як і ти, Марку. Ти достобіса розумний, можеш не перейматися щодо роботи.

— Як я уже казав, відсутність мотивації.

— То який в тебе план?

— Жодного. Пливу за течією. Мабуть, я зрештою з’явлюся в школі, хоча від однієї лише згадки про неї мені стає зле. Може, візьму академку, потім наздожену. Не знаю.

— Не роби цього, Марку. Якщо кинеш школу, акули оголосять тебе неплатоспроможним.

— Узагалі-то я вже неплатоспроможний. Я глянув у позикову звітність і побачив, що заборгував чверть мільйона за відсутності дієвих засобів знайти путню роботу. Як на мене, то це справжнісінький дефолт. Та й грець із ними. Хай судяться зі мною, адже за таке не розстрілюють. Торік мільйон студентів визнано неплатоспроможними, і, наскільки мені відомо, всі вони ще ходять, живі та здорові.

— Знаю, знаю. Читаю ті блоги.

Вони цмулили пиво й дивилися на себе в дзеркало навпроти, за рядами пляшок зі спиртним.

— А де ти зараз живеш? — спитав Вілсон.

— Переслідуєш мене?

— Ні, але я заходив до тебе на стару квартиру. Сусід сказав, що ти виїхав. Як і Тодд. Ти з ним бачишся? У барі він теж не працює.

— Давно не бачив. Думаю, повернувся в Балтимор.

— Кинув школу?

— Не знаю, Вілсоне. Він якось згадував, що треба перепочити. Думаю, на ньому все це позначилося більше, ніж на мені. У нього з Ґорді були особливо близькі взаємини.

— На дзвінки не відповідає.

— Ну, ви ж не найліпші друзі.

— Що було, то спливло. Чорт, Марку, я турбуюся, ясно? Ви ж, хлопці, мої друзі, і раптом кудись зникли.

— Дякую, Вілсоне, це багато вартує. Але в мене зрештою все буде добре. Про Тодда не знаю.

— А про Золу?

— Що про Золу?

— Ну, вона теж пропала безвісті. Ніхто її не бачив. Теж з’їхала.

— Я розмовляв із Золою. Дівчина в страшному розпачі. Адже вона була останньою, хто бачив Ґорді живим, і дуже цим переймається. Крім того, її батьків депортують до Сенегалу. Вона зараз просто ніяка.

— Бідна дівчина! Нащо було Ґорді крутити із нею?

— Ну, не знаю. Зараз усе здається позбавленим сенсу.

Вони довго пили мовчки. Марк побачив у дзеркалі знайоме обличчя за столиком навпроти бару. Привабливе обличчя, яке він бачив раніше в суді. Гедлі Кавінесс, помічниця прокурора, яка розглядала справу про перевищення швидкості Бенсона Тейпера. Їхні очі зустрілися, і вона відвела погляд.

Вілсон глянув на годинник і сказав:

— Слухай, усе це так сумно. Мені треба бігти. Прошу, Марку, підтримуй зв’язок і, якщо я можу тобі якось допомогти, дай мені знати. Добре? — Він осушив келих і поклав на стійку десять доларів.

— Як скажеш, Вілсоне. Дякую.

Вілсон піднявся, ляснув Тодда по плечу й пішов. Марк глянув у дзеркало й побачив, що Гедлі сидить за столиком разом із трьома молодими жінками — всі смакують випивку і теревенять. Їхні очі знову зустрілися, і вона затримала його погляд на кілька секунд.

ЗА ПІВГОДИНИ ДІВЧАТА ДОПИЛИ й розплатилися. Коли ті пішли, Гедлі обійшла зал і підійшла до бару.

— На когось чекаєте? — спитала вона.

— Так, на вас. Сідайте.

Вона простягнула руку й назвалася:

— Гедлі Кавінесс, десятий відділ.

Він потиснув руку й відповів:

— Я знаю. Марк Апшо. Можу я вас чимось пригостити?

— Авжеж, — сказала вона, сівши на запропонований стілець.

Махнувши барменові, Марк запитав:

— Чого бажаєте?

— Шардоне.

— А мені ще пива.

Бармен відійшов, залишивши їх віч-на-віч.

— Щось вас там останнім часом не видно, — промовила вона.

— Щодня там кручусь.

— Ви наче недавно в місті.

— Уже кілька років. Працював на фірмі, але стало нудно. Зараз працюю на себе, і мені це навіть у кайф. А ви?

— Перший рік у прокуратурі, отож запхали в справи про порушення дорожнього руху. Нудьга. Зірок з неба не хапаю, але є чим сплачувати рахунки. Де навчалися?

— У Делавері. Приїхав у велике місто, щоб змінити світ. А ви?

Він сподівався, що вона не назве Фоґґі-Боттом.

— У Кентуккі, післядипломне та юридична школа. Приїхала сюди заради роботи на Капітолійському пагорбі, але не зрослося. Пощастило знайти роботу в прокуратурі. Сподіваюся, це тимчасово.

Принесли напої. Вони цокнулися, вигукнули «Будьмо!» і випили.

— А подальші плани? — спитав Марк.

— Хтозна, в цьому-то місті. Я вивчаю ринок праці, переглядаю вакансії, як і тисячі інших. Ситуація з робочими місцями наразі нестабільна.

«Іще б пак,— подумав Марк.— Це ти ще не спілкувалася із студентами Фоґґі-Боттому».

— Угу, чув таке.

— А ти що плануєш? Тільки не кажи, що збираєшся все життя захищати п’яних водіїв.

Марк розсміявся, ніби це справді смішно.

— Авжеж, ні. У мене є компаньйон і ми збираємося працювати з позовами про спричинення травм.

— А ти мав би привабливий вигляд на рекламному щиті.

— Це моя мрія. А ще телереклама.

Вона випила ще кілька келихів і підсунулася ближче, майже впритул до нього. Вона схрестила ноги, і спідниця доволі високо задерлася. Ніжки гарненькі. Вона допила і, поставивши келих, спитала:

— Які плани на ніч?

— Узагалі ніяких. А в тебе?

— Я вільна. Живу із сусідкою, яка працює на Бюро статистики. Її ніколи немає вдома. А я дуже боюся залишатися на самоті.

— Яка ти шустра!

— А навіщо теревені розводити? Я така сама, як і ти, і думаємо ми зараз про те саме.

Марк оплатив рахунок і викликав таксі. Коли вони рушили, вона взяла його за руку й примостила на своє оголене стегно. Він захихотів і шепнув:

— Люблю це місто. Стільки агресивних жінок!

— І не кажи.

Таксі зупинилося біля високого житлового