Бар «Когут» - Джон Гришем
— Слухай, суд уже наступного тижня. П’ятдесят тисяч ми не візьмемо, це смішно, страхова хоче тебе нагнути. Второпав? Тому я скажу судді, що ми готові судитися.
Він заховав телефон у кишеню, озирнувся і з широчезною усмішкою звернувся до хлопчика:
— Гей, кістяна нога, що трапилось?
— Зламав у чотирьох місцях, — гордовито повідомила мати. — Вчора прооперували.
Малий усміхався і був відверто задоволений увагою. Тодд подивився на гіпс і промовив, досі всміхаючись:
— Ого! Це ж треба таке. І як це тобі вдалося?
— Катався на скейтборді й наскочив на крижину.
Скейтборд = прийняття ризику на себе, ненавмисне самопошкодження. Крига = природний елемент. Можливість позову танула на очах. Тодд запитав:
— Ти був сам?
— Авжеж.
Власна необережність = когось іншого не звинуватити.
— Ну, одужуй, — побажав Тодд. Він знову дістав телефон, відповів на мовби виклик і відійшов. Чалапаючи обіч Золи, сказав їй:
— Перший гравець вибув. Твій вихід.
Він вийшов із кафе, не віднімаючи телефона від вуха. Він мав слушність — ніхто за ними не стежив, нікому не було до них діла.
Вона неквапом піднялася, поправляючи свої фальшиві окуляри. Тримаючи в одній руці клаптик паперу, а в другій телефон, вона обійшла буфет. Висока, струнка, добре вдягнена, приваблива. Той чоловік із травмованими щиколотками не міг не звернути на неї уваги, коли вона наближалася з притиснутим до вуха телефоном. Проходячи повз нього, вона йому всміхнулася. Він усміхнувся навзаєм. Відтак вона обернулася і ґречно спитала:
— Скажіть, будь ласка, а ви не пан Кренстон?
— Ні, — з усмішкою відповів той. — МакФоллом звуть.
Вона зупинилась поряд із ним, дивлячись на його забинтовані кісточки, потім спитала:
— Я адвокатка, домовилася зустрітися тут о другій з паном Кренстоном.
— Звиняйте, я не він.
Вочевидь, МакФолл був не з балакучих.
— Певно, добряча була аварія.
— Яка там аварія. У дворі послизнувся на кризі та впав. Зламав обидві щиколотки.
«От вайло!» — подумала Зола, зрозумівши, що й тут пшик.
— Ну, тримайтесь.
— Дякую.
Вона повернулася до столу й кави та з головою поринула в папери. Через кілька хвилин повернувся Тодд і прошепотів:
— Ну що там, підписала дядька?
— Ніт. Він послизнувся на кризі.
— Крига, крига. Де ж це глобальне потепління, коли воно так необхідне?
— Слухай, Тодде. Я просто до такого не надаюся. Відчуваю себе паразитом.
— Власне, так воно і є.
21
ВІЛСОН ФЕЗЕРСТОУН — ще один третьокурсник Фоґґі-Боттому з їхньої шкільної компашки. На другому курсі вони з Тоддом посварилися через дівчину, і відтак їхня дружба зійшла нанівець. Але він і досі товаришував із Марком й постійно йому надзвонював. Невідступно. Зрештою Марк погодився зустрітися з ним і випити. Уникаючи старого району, Марк обрав генделик біля Капітолійського пагорба. У четвер увечері, коли Тодд розливав напої в барі «Когут», а Зола неохоче пантрувала потенційних клієнтів у лікарні Джорджа Вашингтона, Марк прийшов на зустріч із запізненням — Вілсон уже сидів за стійкою з напівпорожнім кухлем пива.
— Ти запізнився, — зауважив Вілсон, усміхаючись, і міцно потиснув руку.
— Рад тебе бачити, чоловіче, — сказав Марк, ковзнувши на стілець обіч нього.
— Чого такий бородатий?
— Десь подів бритву. Як справи?
— Порядок. Питання в тому, як справи в тебе?
— Добре.
— А ось і ні. Ти прогуляв три тижні занять, і всі тільки про це й говорять. Те саме стосується і Тодда. Що відбувається?
Підійшов бармен, і Марк зробив замовлення. Відтак знизав плечима й сказав:
— Узяв перерву, ото й усе. Обґрунтовано серйозні проблеми з мотивацією. Горді наче вибив мене з колії, розумієш?
— Ти виїхав із квартири. Як і Тодд. Давно не видно Золи. Вас усіх разом вибило з колії чи як?
— Я не знаю, що там зараз у них, але тоді ми всі разом були з Горді й зробили все, що змогли.
Коли бармен поставив келих перед Марком, Вілсон трохи ковтнув зі свого, потім спитав:
— Так що трапилось із Горді?
Марк втупився в пиво, міркуючи над відповіддю. Через кілька секунд відповів:
— Він був біполярником і не приймав ліки, йому зірвало дах. Патрульні затримали його за КСС, ми викупили його під заставу, відвезли додому, залишились у нього на хаті. Не знали, що й робити. Хотіли викликати його батьків, а то й наречену, але він психонув. За один лише натяк подзвонити батькам почав мені погрожувати. Тієї ночі він вислизнув із дому та поїхав на міст. Ми в паніці їздили містом, розшукували його, але не встигли знайти.
Вілсон уважно вислухав і замовив ще пива.
— Нічого собі. Який жах. Ходили чутки, що перед тим разом із ним були ви. Не знав, що все було так погано.
— Ми очей з нього не спускали. Зачинили в спальні. Зола спала на дивані. Тодд — у квартирі навпроти. Ключі Горді були в мене. Ми намагалися відвести його до лікаря. Навіть не знаю, що ми могли зробити іще. Отже, Вілсоне, справді можна сказати, що нас усіх разом вибило з колії.
— Жорстяк, друзяко. До речі, не бачив тебе на похороні.
— Були ми там, ховалися на балконі. Після того, як Горді стрибнув, ми з Тоддом зустрічалися з його батьками, наслухалися звинувачень. Звісно, на нашу адресу. Треба ж когось у всьому винуватити, так? Тому ми хотіли уникнути цього на похороні.
— Це не ваша провина.
— Атож, але вони міркують інакше. По правді кажучи, Вілсоне, нас тепер дійсно мучить почуття вини. Ми мусили подзвонити Бренді або його батькам.
Пиво скінчилося, і Вілсон замовив іще.
— Я так не думаю. Це ж не ви довели його до самогубства.
— Дякую, але все одно нам важко позбутися докорів сумління.
— І що тепер? Вирішили кинути школу на останньому семестрі? Це дурість, Марку. Трясця, ти навіть отримав на осінь роботу, адже так?
— Ні. Мене звільнили ще до того, як я почав працювати. Та фірма злилася з іншою, все переформатували і мене «оптимізували». Таке скрізь і всюди в цій чудовій професії.
— Мені шкода. Не знав.
— Та все добре. Та фірма насправді тупик. А в тебе як на робочому фронті? Щастить?
— Штибу того. Знайшов одну некомерційну структуру, отже, буду держслужбовцем, що суттєво скостить мені борг.
