Бар «Когут» - Джон Гришем

— Слухай, суд уже наступного тижня. П’ятдесят тисяч ми не візьмемо, це смішно, страхова хоче тебе нагнути. Второпав? Тому я скажу судді, що ми готові судитися.

Він заховав телефон у кишеню, озирнувся і з широчезною усмішкою звернувся до хлопчика:

— Гей, кістяна нога, що трапилось?

— Зламав у чотирьох місцях, — гордовито повідомила мати. — Вчора прооперували.

Малий усміхався і був відверто задоволений увагою. Тодд подивився на гіпс і промовив, досі всміхаючись:

— Ого! Це ж треба таке. І як це тобі вдалося?

— Катався на скейтборді й наскочив на крижину.

Скейтборд = прийняття ризику на себе, ненавмисне самопошкодження. Крига = природний елемент. Можливість позову танула на очах. Тодд запитав:

— Ти був сам?

— Авжеж.

Власна необережність = когось іншого не звинуватити.

— Ну, одужуй, — побажав Тодд. Він знову дістав телефон, відповів на мовби виклик і відійшов. Чалапаючи обіч Золи, сказав їй:

— Перший гравець вибув. Твій вихід.

Він вийшов із кафе, не віднімаючи телефона від вуха. Він мав слушність — ніхто за ними не стежив, нікому не було до них діла.

Вона неквапом піднялася, поправляючи свої фальшиві окуляри. Тримаючи в одній руці клаптик паперу, а в другій телефон, вона обійшла буфет. Висока, струнка, добре вдягнена, приваблива. Той чоловік із травмованими щиколотками не міг не звернути на неї уваги, коли вона наближалася з притиснутим до вуха телефоном. Проходячи повз нього, вона йому всміхнулася. Він усміхнувся навзаєм. Відтак вона обернулася і ґречно спитала:

— Скажіть, будь ласка, а ви не пан Кренстон?

— Ні, — з усмішкою відповів той. — МакФоллом звуть.

Вона зупинилась поряд із ним, дивлячись на його забинтовані кісточки, потім спитала:

— Я адвокатка, домовилася зустрітися тут о другій з паном Кренстоном.

— Звиняйте, я не він.

Вочевидь, МакФолл був не з балакучих.

— Певно, добряча була аварія.

— Яка там аварія. У дворі послизнувся на кризі та впав. Зламав обидві щиколотки.

«От вайло!» — подумала Зола, зрозумівши, що й тут пшик.

— Ну, тримайтесь.

— Дякую.

Вона повернулася до столу й кави та з головою поринула в папери. Через кілька хвилин повернувся Тодд і прошепотів:

— Ну що там, підписала дядька?

— Ніт. Він послизнувся на кризі.

— Крига, крига. Де ж це глобальне потепління, коли воно так необхідне?

— Слухай, Тодде. Я просто до такого не надаюся. Відчуваю себе паразитом.

— Власне, так воно і є.

21

ВІЛСОН ФЕЗЕРСТОУН — ще один третьокурсник Фоґґі-Боттому з їхньої шкільної компашки. На другому курсі вони з Тоддом посварилися через дівчину, і відтак їхня дружба зійшла нанівець. Але він і досі товаришував із Марком й постійно йому надзвонював. Невідступно. Зрештою Марк погодився зустрітися з ним і випити. Уникаючи старого району, Марк обрав генделик біля Капітолійського пагорба. У четвер увечері, коли Тодд розливав напої в барі «Когут», а Зола неохоче пантрувала потенційних клієнтів у лікарні Джорджа Вашингтона, Марк прийшов на зустріч із запізненням — Вілсон уже сидів за стійкою з напівпорожнім кухлем пива.

— Ти запізнився, — зауважив Вілсон, усміхаючись, і міцно потиснув руку.

— Рад тебе бачити, чоловіче, — сказав Марк, ковзнувши на стілець обіч нього.

— Чого такий бородатий?

— Десь подів бритву. Як справи?

— Порядок. Питання в тому, як справи в тебе?

— Добре.

— А ось і ні. Ти прогуляв три тижні занять, і всі тільки про це й говорять. Те саме стосується і Тодда. Що відбувається?

Підійшов бармен, і Марк зробив замовлення. Відтак знизав плечима й сказав:

— Узяв перерву, ото й усе. Обґрунтовано серйозні проблеми з мотивацією. Горді наче вибив мене з колії, розумієш?

— Ти виїхав із квартири. Як і Тодд. Давно не видно Золи. Вас усіх разом вибило з колії чи як?

— Я не знаю, що там зараз у них, але тоді ми всі разом були з Горді й зробили все, що змогли.

Коли бармен поставив келих перед Марком, Вілсон трохи ковтнув зі свого, потім спитав:

— Так що трапилось із Горді?

Марк втупився в пиво, міркуючи над відповіддю. Через кілька секунд відповів:

— Він був біполярником і не приймав ліки, йому зірвало дах. Патрульні затримали його за КСС, ми викупили його під заставу, відвезли додому, залишились у нього на хаті. Не знали, що й робити. Хотіли викликати його батьків, а то й наречену, але він психонув. За один лише натяк подзвонити батькам почав мені погрожувати. Тієї ночі він вислизнув із дому та поїхав на міст. Ми в паніці їздили містом, розшукували його, але не встигли знайти.

Вілсон уважно вислухав і замовив ще пива.

— Нічого собі. Який жах. Ходили чутки, що перед тим разом із ним були ви. Не знав, що все було так погано.

— Ми очей з нього не спускали. Зачинили в спальні. Зола спала на дивані. Тодд — у квартирі навпроти. Ключі Горді були в мене. Ми намагалися відвести його до лікаря. Навіть не знаю, що ми могли зробити іще. Отже, Вілсоне, справді можна сказати, що нас усіх разом вибило з колії.

— Жорстяк, друзяко. До речі, не бачив тебе на похороні.

— Були ми там, ховалися на балконі. Після того, як Горді стрибнув, ми з Тоддом зустрічалися з його батьками, наслухалися звинувачень. Звісно, на нашу адресу. Треба ж когось у всьому винуватити, так? Тому ми хотіли уникнути цього на похороні.

— Це не ваша провина.

— Атож, але вони міркують інакше. По правді кажучи, Вілсоне, нас тепер дійсно мучить почуття вини. Ми мусили подзвонити Бренді або його батькам.

Пиво скінчилося, і Вілсон замовив іще.

— Я так не думаю. Це ж не ви довели його до самогубства.

— Дякую, але все одно нам важко позбутися докорів сумління.

— І що тепер? Вирішили кинути школу на останньому семестрі? Це дурість, Марку. Трясця, ти навіть отримав на осінь роботу, адже так?

— Ні. Мене звільнили ще до того, як я почав працювати. Та фірма злилася з іншою, все переформатували і мене «оптимізували». Таке скрізь і всюди в цій чудовій професії.

— Мені шкода. Не знав.

— Та все добре. Та фірма насправді тупик. А в тебе як на робочому фронті? Щастить?

— Штибу того. Знайшов одну некомерційну структуру, отже, буду держслужбовцем, що суттєво скостить мені борг.