Бар «Когут» - Джон Гришем

трагедія, розумієш? Вони намагалися з’ясувати, що сталося під час пологів, але хіба в лікарні щось скажуть. Насправді в лікарні їм просто сказали забиратися геть. Тоді вони найняли адвоката, щоб він щось зробив, але без толку. Сказав, що за мертвих немовлят багато не виручиш. Сказав, що складно позиватися на докторів і лікарні, бо в них є купа медичних звітів, а головне — вони мають можливість найняти кращих адвокатів, і ви будете судитися до кінця часів. І вона, мати, сказала тоді, що не буде судитися. А мій кузен досі хоче з’ясувати, що тоді сталося, і, можливо, вчинити позов абощо, але він теж наразі спустошений. Це правда, Марку, що за мертвих немовлят багато не виручиш?

Марк сном і духом не знав, але історія його заінтригувала. І він висловився наче справжній адвокат:

— Залежить від обставин справи. Мені потрібно ознайомитися з матеріалами.

— Таке в нього є. Цілий стос паперів, що лікарня передала його адвокатові, я б сказав, колишньому адвокатові. Тобто ти хотів би глянути?

— Авжеж.

Принесли «бееспе» — сандвіч з беконом, салатом і помідором, а також чіпси та маринад, але без напою, Марк сказав офіціантці:

— Дякую, але я також замовляв чашку кави.

— Оце ще, — роздратовано промовила вона й відійшла.

Марк куснув сандвіч, Бенсон теж.

— А як звати того кузена?

Бенсон витер рота й сказав:

— Рамон Тейпер, таке саме прізвище. Мій батько і його батько — брати, хоча їх уже нема. Усі звуть його Діґґер, копач.

— Діґґер?

— Угу, коли він був малий, знайшов лопатку й викопав купу квітів із сусідського двору. Вкрав їх і намагався посадити на вулиці. Отак закріпилося прізвище.

Нарешті принесли каву, й Марк подякував офіціантці.

— Проблемний? — поцікавився Марк.

— Теж мені питаєте! — розсміявся Бенсон. — Діґґер зроду проблемний. Відбував строк у колонії для неповнолітніх. Одначе він нормальний чувак. Із законом дружить. І все робить правильно: одружився з хорошою дівчиною, і вони жили в мирі й злагоді, поки не померло немовля. Після розлучення мати переїхала в якийсь там Чарльстон. Діґґер десь волочився, а кілька місяців тому приїхав сюди. Працює на півставки в крамниці алкогольних напоїв. Останнє місце, де йому варто працювати. Там він запав на горілку. Я справді за нього хвилююсь.

— Так він тут, у Вашингтоні?

— А то. Живе неподалік, уже з іншою божевільною.

Поки Марк хрумтів маринованим огірком із кропом, щось йому підказувало, що краще не зв’язуватися із цим Діґґером та його проблемами, але йому було цікаво:

— Я подивлюсь.

ЧЕРЕЗ ДВА ДНІ Марк повернувся в ту саму кулінарію. Всередині не було нікого, крім низенького і миршавого чорношкірого хлопця. На столику перед ним лежала товстелезна тека. Марк підійшов і сказав:

— Ти, певно, Діґґер.

Вони потиснули руки, Марк сів. Діґґер зауважив:

— Я віддаю перевагу імені — Рамон. Діґґер не найкраще прізвисько для чорношкірого. З очевидних причин.

— Справедливо. Я — Марк Апшо. Приємно познайомитись, Рамоне.

— Взаємно.

На ньому був кашкет, натягнутий так низько на лоба, що козирок лежав на чорній оправі завеликих круглих окулярів. За склом виднілися набряклі червоні очі.

— Бенсон сказав, що ви чудовий молодий адвокат, — промовив Рамон. — Сказав, що ви врятували його від звільнення.

Марк усміхнувся і намагався придумати щось доречне, коли з’явилася та сама офіціантка.

— Чорну каву, Рамоне?

— Нічого. Просто води.

Вона пішла, і Марк подивився в ті очі. Дикція Рамона не видавала, але він безперечно був напідпитку. Марк сказав:

— Бенсон розповів мені трохи про суть справи. Справжня трагедія.

— Можете й так називати. Щось трапилося під час пологів, і я не певен, що ми колись точно взнаємо, що саме. Мене там не було.

Марк замислився над його словами і, коли стало зрозуміло, що продовження не буде, спитав:

— А можу я поцікавитися, чому тебе там не було?

— Скажімо так, мене там не було, хоча я мав би там бути. Звісно, Ейша не могла таке простити й у всьому звинуватила мене. Постійно торочила, що, якби я там був, то пильнував би, щоб у лікарні все зробили як треба.

— Ейша — це твоя колишня дружина?

— Саме так. Розумієте, пологи почалися на два тижні раніше. Якраз опівночі. І дитина виходила швидко. А в лікарні всі були дуже зайняті — десь була стрілянина, і велика автоаварія, коротше, ми ніколи не взнаємо, що там насправді відбувалося. Але скидається на те, що вони Ейшею нехтували, і дитина, виходячи, застрягла. Хлопчикові перекрило кисень. — Рамон постукав по теці. — Це повинно бути тут, але ми вважаємо, що лікарня щось приховує.

— Хто це «ми»?

— Я та перший адвокат, якого я звільнив. Розумієте, після того, як це сталося, Ейша геть сказилася, кинула мене й зажадала розлучення. Вона найняла адвоката, і я найняв адвоката. І без того кепські справи, а мене ще затримали за КСС, і я найняв ще одного адвоката. Забагато адвокатів було в моєму житті, і в мене немає вже сил на такий великий судовий процес.

Він знову постукав по теці.

Принесли каву, і Марк відсьорбнув.

— А де перший адвокат?

— У Норфолку. Він зажадав п’ять тисяч, аби заплатити експертові, який дасть висновок щодо медичного звіту. В мене не було п’яти тисяч, і той адвокат мені не подобався. Він ніколи не передзвонював, видавався дуже зайнятим. Ви теж збираєтесь взяти п’ять тисяч?

— Ні, — відповів Марк, але тільки, щоб підтримати розмову. Він поняття не мав, яка процедура у справі про злочинну недбалість, але як завжди припустив, що вивчиться на льоту. Його план, якщо це можна назвати планом, був такий: підписатись на справу, переглянути звіти і спробувати визначити, чи лежить на комусь відповідальність. Якщо так, він запропонує цю справу справжньому адвокату, який спеціалізується на лікарняній недбалості. Якщо ця справа дійде до суду, він і його компаньйони будуть хоч трохи причетні, й, можливо, їм щось перепаде від грандіозного гонорару. Ось такий був план.

— А що Ейша, вона залишається поза кадром?

— Так, а що? Її вже й слід загув. Ніяких контактів.

— А вона приєднається до позову, якщо ми його вчинимо?

— Ні. Вона нізащо в світі не захоче в це втручатися. Зараз Ейша живе з якоюсь ріднею в Чарльстоні. Надіюсь, вони там про неї добре дбають. Вона