Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова
«Побачу когось у зручному замість офіційного — вижену й імені не спитаю! Хто не дбає про себе, не дбатиме й про справу», — імператив Крутої.
Сама Лілія Іванівна про себе дбала, і вислід дбання був приголомшливий. Жодної схожої постаті ані в бізнесовому, ані в політичному, ані в будь-якому іншому середовищі і не шукай — марно.
Позаяк після катастрофи набралися зайві кілограми, метикувала, що краще: знущатися з організму в спортзалах, викидати гроші на шахраїв з їхніми некорисними та шкідливими дієтами, чи обернути недолік на досягнення, а ваду на окрасу? Обрала останнє. Бо. Природою не нехтуй — образиться і вріже бумерангом. Хоч скільки силувано не худнеш, втрачені кіла повернуться, ще й полонених за собою приведуть. Перевірено, винятків нема. Або не жерти по жизні, або… У другому «або» чаяться вигоди. Де й хто сказав, що справна жінка — потвора? Було колись в історії, що краса — лише після дев’яноста кіл, і знову буде, побачите. Ось-ось у виробників текстилю та шкіри визріє думка, що на грубшу мадам і мануфактури йде удвічі втричі вчетверо більше, ніж на дистрофічку Зірку (до слова), та й прикраси їм потрібні рельєфніші, коштовніші…
Стривай, стривай! Стояти! А що, коли забамбулити ґлянсовий журнал для пампушок? Дефіле для булочок солоденьких, престижну премію дизайнерові, що взуває вдягає вбирає стокілограмових зефірин у шоколаді? Нотуй, Лілю, нотуй, ідеї цінуй, на шляху не переступай, треба обміркувати, пощитати… Клієнтури матиме купу, бо наш нарід, надто жіночий, попоїсти таки любе.
А з крутобоких прихильниць і фанаток, що їх Лілія обертатиме з попелюшок, зацькованих дистрофічками до нервових розладів, на королев будь-якого балу, електорат вийде — перша кляса, активний, ротатий, пащекуватий, куди твої бабульки з червоними знаменами і портретами Леніна на колишніх грудях.
А за еталон вона — Лілія Крутая. Все при ній: бюст, красномовна заклична сідниця, на щоках нап’ята гладенька шкіра, як персик… Косметика: рожева, порцелянова, манірна. Жодних ділових костюмів, лише шовкові балахони, аби все летіло вигравало, тріпотіло рюшками, майоріло стрічками. Такі самі пальта — до підлоги, з фестонами й брижами, непальтових бірюзових та трояндових вальорів. Аксесуари — в стилі: крокодиляча шкіра, шкіряні квіти на сумках, леви та леопарди — на шаликах і косинках. Прикраси — в стилі: дармовиси до плечей, східно-розкішні, накручені наворочені, з правдивими камінцями хоч би й на повсякдень, намиста — у кілька разків.
Апофеоз, екстаз, вершина Джомолунгма — капелюшки. Радше — капелюхи. Крислаті, на арматурі, у квітах і бантах чи, за сезоном, хутряні, з хвостами та лапками. Щось подібне полюбляла британська королева-мати. Але їй було да-алеко до Лілі, просто їхати потягом. Далекого сполучення. Чи пішки з Лондона до Києва.
По-перше, міркувала Лілія, обраний стиль — сам по собі досягнення. Пам’ятала, як з бідної молодості задивлялася на гарно вбраних жінок.
А, по-друге, комерційний розрахунок. Якась мимра у напівчоловічому костюмі як пішла на перемовини з бізнесовим клієнтом, так само й пішла зтудова. А Лілію Іванівну Крутую, побачивши один раз, ніхто в світі не забуде до скону.
Номер свого авта забуде, час побачення з коханкою. А Лілю — ніколи.
— А ви, Тетяно Іванівно, залишіться, маю справу.
Сьогодні у Лілії Іванівни день джинси. Але якої! Розшитої стразами, бісером, з ажурними віконцями, штучними квітами, драною пеленою.
До строю — джинсові чобітки на шпильці: ефект циркової ілюзії — подолане тяжіння! жінка метелик! злетімо над землею разом! Бо надтонкий каблучок майже непомітний порівняно з монументальною поставою над ним. Враження, що Лілія Крутая зависає у повітрі, не торкається підлоги.
— Чортьйогознає, чи личить мені таке? — обернулася вона до Кулик, коли залишилися наодинці. — Моя модельєрка каже, що треба йти в ногу з часом. Не подобається мені ця джинса…
Квіти наче нічого, а спідниця — кілком… Мо’ я знову потовстішала…
— Я на моді анітелень, — хотіла одбутися Кулик.
— Вже й погомоніти ні з ким. По-нашому, по-дівочому. Якась ти, Тетяно, дуже суха. Я б сказала, функціональна. Сідай, не стовбич. Хочу порадитися. Я вирішила трохи розширити бізнес. Ось диви, — підсунула папери. — Заводик… з пивним цехом. Недалеко. Він на ходу, але значення має лише обласне, тьху, а не значення. Втім, боргів нема, зарплатню платять, якось живуть. Я подумала…
Горілка «Крутая» — вже бренд. А у нас кожний школяр знає, що горілка без пива — гроші на вітер.
Треба нам цей заводик долучити до концерну.
Назва гарна пропадає. Райцентр цей, де наш заводик чумкає, називається Великі Роґулі. От і назвемо ми наше пиво — «Роґуль». По-народньому.
— А чому не «Крутий Роґуль»?
— Клас. Я щодня переконуюсь, що не дурно тебе взяла. Звісно — Крутий! І слогани просяться агресивні, нахабні. «Люблять люди на Землі ці Крутії Роґулі!», «Великими ковтками з Крутими Роґулями!»… «Хто не п’є Роґуль, той повний нуль». «А дівчата з парубками, як ті раки з Роґулями». Візьмеш у Зіньки пакет документів, вивчиш, у п’ятницю зберемо нараду. Ти, я, Стасик Кучерявий.
— А моя роль яка?
— Справою збанкрутування заводу, перекуплення його за рупь за двадцять і переоснащенням підприємства займеться Стасик. Він має достатньо аргументів для директора, аби той хутенько все зрозумів і не сіпався, а діставав задоволення. Ти тільки проконсультуй його юридично, як заслужений, блін, юрист, щоб усе було абгемахт. Поговори з Зіркою.
— Про що?
— Чого ти збентежилася? Я просто хочу їй допомогти, як старій подрузі… Все ж таки відчуваю перед нею сяку-таку провину… Вона мови знає, нехай мені промови пише, я гарно платитиму, не зажлоблюся. Коли хочеш, я з нею навіть не зустрінуся. Слово честі. Вона й не знатиме, хто я, якщо ти не будеш теленити… Спілкуватимемось комп’ютером, через Зіньку. Отримала завдання, виконала, гроші в кишеню. І гуд-бай. Ляля — не робота. Спічрайтер називається. А хочеш — зв’язок піде через тебе?
