Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

тільки вчать! Ми з вами, Зінаїдо Михайлівно, живемо в кайнозойську еру. Нас із вами, Зінаїдо Михайлівно, від початку нашої ери відділяють лише якихось шістдесят мільйонів років, а який прогрес. Ходимо на двох ногах, виконуємо нескладні рухи руками, носимо чуже хутро й чужу шкіру. Останні рудименти — апендикс та зуби мудрості — вирізаємо й вириваємо нещадно. Але — образ мислєй! Його в нас нікому не відняти. Всіх, хто не з нами, їли, їмо й будемо їсти вічно. Кайнозоєць — це звучить гордо.

— Кликали, Ліліє Іванівно? — Зінька сіпнулася від нахабного жесту Стаса на виході з офісу, осмикнула міні спідничку ділового костюма, радше схожу на максі пасок.

— Слухай сюди. Ось прізвища. Я на одному збіговиську записала. Наймодніші філософи на сьогодні, на них усі показилися. Жак Дерріда і Ме Фуко…

— Дерріда. Якщо він француз, то наголос має бути на останньому складі. А що то за Ме? — Ім’я.

— Такого імені не буває.

— Тебе забули запитати. Ініціал. Дізнайся через Інтернет про них і вибери мені пару цитат.

— З обох?

— З кого знайдеш. Мене не буде з одинадцятої до тринадцятої, скасуй зустрічі, перенеси на після обіду. Малпи й обізяни у приймальні сидять?

Зінька гмукнула.

— А мене лаяли за обізян.

— Не рівняй хрону з бананом. Перепросися в директриси дитбудинку. Нехай мене дочекається.

— Зірко Орестівно Симчич? — офіціозно поцікавилася слухавка.

— Так.

— З вами розмовляють із офісу підприємця й мецената Лілії Іванівни Крутої.

— А хто це?

— Торговельна марка «Крутая» — найпопулярніша на сучасному споживчому ринку нашої країни. Добре знана така її продукція, як горілка «Крутая», настоянки аматорські «Круті», тернівка «Крутая», «Крутая — бальзам на рани» — голосом автовідповідача завчено торохкотів телефон. — Крутая — це не тільки й не просто марка напоїв, це — чітка громадянська позиція, це допомога сиротам й знедоленим, це…

— Ви певні, що вам потрібна саме я?

— Передаю слухавку…

— Зірко, доброго дня!

— Тетяно, ви? А я мало не урвала балачку. Давно ж ми з вами не бачилися не чулися. Чому не даєтеся знати? Макс розучив нові фокуси покуси, прагне глядачів… А що ви робите в цієї, як її? Горілки?

— Із цього приводу я й хочу з вами обома погомоніти. Моя шефиня Крутая має цікаву пропозицію. Хоче залучити вас до роботи. На мій погляд, цікавої і перспективної. Надомної. Будете писати для неї промови, робити переклади спеціальної літератури. Хочу вас загітувати. Подумайте.

— Подумаю.

До кабінету Кулик в офісі Крутої зазирнув Стас.

— Тетяно Іванівно, чому ви мене уникаєте?

— Я взагалі сумніваюся, чи ти — людина.

— Ще й яка. Чєловєчищє! Керуюся виключно здоровими інстинктами: почуттям голоду, виживання, продовження роду. А не мертвими ідеологічними догмами. Проте ладен перед вами реабілітуватися. Є нові дані у старій кримінальній справі. Не для сторонніх вух.

Вони вийшли на галявинку за офісом.

— Пам’ятаєте, звинувачення Олійник зайшло в кут через брак прямих доказів. Зокрема, відбитків її пальців. Щойно з’явилася нова метода. Пальчики можна зняти навіть якщо предмет витерли.

Наприклад, з чашки, що її Олійник підкинула до кабінету вбитої нею дієтсестри Король. А це значить, що добувши відбитки пальців нашої з вами шефині і порівнявши їх з кримінальними, ми можемо стовідсотково довести, що вона й покійна Лідія Олійник — та сама особа.

— Навіщо ти це робиш?

— У скрутний для мене час я вам нагадаю про цю послугу й сподіватимусь навзаєм одержати допомогу.

Старе київське кладовище ще не кучерявилося зеленню, весна цього року скидалася на безрозмірну зиму. Порадувала швидким приходом і зникла, зачаїлася до кращих часів. Крута вуличка поєднувала місто з крематорієм, ділила цвинтар навпіл. До парадних ділянок, де жовта київська глина втихомирювала всі політичні, соціальні, економічні, мистецькі, інші людські пристрасті, запрошував постійних і тимчасових мешканців старовинний, червоної цегли вхід з капличкою.

Пообіч асфальтованої центральної алеї — мармурові й бронзові голови, погруддя, торси індиферентно грілися на нещедрому сонечку. Нещодавні резонансні поховання ще не набули вічної байдужості, швидкоплинне нуртування емоцій ще збуджувало над ними могильної аури, штрикало у вічі пірамідами неприбраних вінків, купами прив’ялих квітів. Пахло, як на квітковому базарі.

Бо на квітковому базарі пахне похороном.

На стару ділянку, де чекав на бабу Надю давно покійний чоловік, ближче дійти саме парадною алеєю. За домовиною аж четверо — Василь Олійник, дві бабці сусідки й Командо. Олійник раз у раз утирав спітнілого лоба, скидалося, що заледве втримується, аби не втекти. Коли зателефонував Командо, повідомляючи про час і місце похорону, трохи не плакав, благаючи скласти йому компанію. Командо погодився.

Віднедавна одна думка заважала йому вільно жити. Започував довкруж ірраціональне напруження. Звідки струмує — не добереш. Вірити в загробне життя і всякі такі штуки з безтілесними переселенцями душами й духами геть померлих Командо не міг за архетипом, а пояснень своїм здогадам у реальному світі не знаходив. Однозначні відомості про трагічну (хоч і цілком заслужену) смерть Лідії Олійник від руки Осами Бен Ладена не давали простору для розвою здогадів…

Обличчя баби Наді… Неначе останнє, що побачила в житті, був привид. Та й знахідка на підлозі, яка зараз лежить у пакетику в кишені, не могла належати покійниці — простій жінці, майже черниці… Але ж…

Командо роззирався довкола. Буденного дня людей на цвинтарі мало. Дійшли. «Говорити будете?» — запитав бригадир гробокоп. Командо зирнув на Олійника. Той ледь махнув рукою, які там промови. Поставили домовину на жовтий глиняний бруствер, відкрили віко. Олійник зблід і схопився за рукав Командо. Судома смертельного переляку не зійшла з білого обличчя баби Наді. Навіть посилилася. Чи то тіні дерев?