Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

йому, як вони панічно злітають над парканами. Або просто заради мистецтва, штуки для штуки, з шаленою швидкістю, як та махновська кіннота, матлявся вулицею туди сюди, «кришував» свій куток, від баби Каті Бецички до Грицька відставного полковника, сина баби Марусі. Аби всі бачили — ситуація під контролем, но пасаран[1]. Рекс не пив, не палив, не вживав наркоти, мало й нечасто їв, спав на холоді, виснажував себе фізичними вправами. Тож не мав жодного жовтого зуба, загоював рани на собі, як на собаці, мав стійкий імунітет до кліщів, тьху тьху тьху, і відбивав у сусідських гавкунів усіх охочих до вітчизняного сексу хвостатих молодиць.

Щезник упустив захеканого в двір.

— Як зламаєш хвіртку, то полагодиш?

— Ні, — чесно зізнався Рекс, по сільському званий Кучмиком.

— Ну, Реку, дожили ми до весни? — Щезник почухав кудланя за вухом.

— Мені б на зуб щось кинути… — мрійно підсьорбнув слину Рекс.

Закумкав у хаті телефон. Кого зраночку пробиває на спілкування?

— Вас турбують з офісу Лілії Іванівни Крутої.

Ви маєте реєстраційне свідоцтво і ліцензію на діяльність цілителя під номером…

— Маю. Даруйте, з якого офісу?

— Відомого підприємця й мецената Лілії Крутої.

Торговельна марка «Крутая», популярні лікеро-горілчані вироби «Горілка Крутая», «Тернівка Крутая», «Бальзам аматорський Крутий»…

Щезник згадав: якийсь час з телевізора й газет не злазила підприємиця на таке прізвище. Її сорокаградусний крам потіснив класику на горілчаних полицях навіть тут, у селі. «Крутая» грамотно будувала входження в завізний уже український ринок — гірка продавалася за демпінговими цінами, була прийнятна на смак, гарно дизайнована, впадала в око назвою, підкріплювалася чи не щоденним бомбуванням: «Крутіше буває лише «Крутая»! «Бравісімо, «Крутая», крутісімо, браво!», «Круто сядеш — круто вип’єш!», «Від усього «Крутого» немає болю головного!», «Круті хлопці п’ють «Крутую» й крутішають», «Круті дівчата «Крутої» не п’ють, а люблять крутих хлопців, які п’ють лише «Крутую»!», «Круто, браття, круто, круто, браття, жить, з пляшкою «Крутої» не доводиться тужить!»

Згадав і новопосталу горілчану королеву, розпіарену, як кінозірка: чорнява, циганкувата, у крислатому, з верейку, небаченому капелюсі з хутряною облямівкою і такій самій шубі до п’ят.

Ньюкра розводилася про добро й справедливість, про своє сирітське дитинство, показувала телекамерам провінційний сиротинець, який утримувала власним коштом — від вітамінних харчів діткам до ремонту приміщення. «Спасибі, мамо Лілю! Приїжджайте ще!» — скандували хором сирітки на тлі нової гральної кімнати з телевізором.

«Добре, що вже й нові розуміють, що ділитися треба, це вигідно й перспективно для бізнесу», — дотично думалося тоді Щезникові.

— То який стосунок я маю до вашої Крутої?

— Лілія Іванівна має до вас ділову пропозицію.

Чи не могли б ви приїхати на переговори до нашого офісу?

— Прощавайте. І не турбуйте більше.

Синхронно мобільник Командо, який зупинив авто, щоб купити букетик пролісків, заграв Інвенцію та фуґу Баха, що їх встановила Зірка замість «Атас» у виконанні «Любе». Почувся незнайомий, готовий захлинутися голос.

— Це Олійник Василь, ти… ви мене пам’ятаєте?

— Чоловік Лідії Олійник?

— Колишній. Слава Богу, впізнав, а то я думаю, не впізнає, а тут таке діло…

— Чого б це я тебе забув. Ти мені ще збирався риболовлю показати, де жерех бере, як порося.

Як ся маєш, старий друже? Спадкоємцем ще не розжився, як збирався?

— Не про це… слухай, не знаю, як і сказати…

— Ротом кажи.

— Ти зараз де?

— На роботі, — Командо зрушив з місця.

— Виручай мене, брате, бо ґиґну. Я мерців боюся ще змалечку. А вона — там…

— Ти де?

— У Лідки вдома.

— Тобто?

— Та чорти занесли, а тут таке діло… Пам’ятаєш, як їхати? Виручай, брате, більше нікому…

Прошу тебе… Я тобі кіньми одроблю.

Темний джип припарканився біля колишньої оселі Лідії Олійник у передмісті Києва. Командо виліз, постукав у знайому хвіртку, діткнув її.

Хвіртка відхилилася. На звук не озвався собака, тільки пустка буди та товстий дріт через двір.

Командо роззирнувся. Занапащенням війнуло з колишнього чепуристого обійстя. Не мукав хлів, не рохкав саж, не греблися кури. Пройшов мощеною стежкою до будинку, на веранді піддалися незамкнені двері. — Є хтось? — гукнув Командо.

— Слава Богу, ти приїхав! — вихопився з кімнати Василь Олійник, колишній чоловік колишньої господині. — З живих тільки я.

Василь нервово курив «приму», припалюючи цигарки одну від одної.

— Вона — там, — показав на кухню. — Іди сам.

Я боюся.

На кухні, сяк-так прибраній, з немитим посудом на столі, недоїденим борщем у мисці, сиділа мати Лідії — баба Надя. Радше — напівлежала боком, спершись спиною на стіну, рукою на стіл, неприродно простягнувши одну ногу, зігнувши другу. Неначе намірялася підвестися, та щось їй завадило. Схоже — нагла смерть. У цьому не треба було й переконуватися, бо живі люди так не сидять і так не дивляться. Слухавка з апарата, що стояв на кухонному столі, лежала поруч, випала з руки.

— Міліцію викликав? — гукнув Командо.

— Я тебе викликав.

— Мудро. В хаті ти, я і труп. Вернісаж.

— А ти хотів, щоб я тут був сам один з… трупом?

— Набирай міліцію, «швидка», схоже, не потрібна. Що тут сталося?

Олійник глянув на телефон поряд з