Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

— О’кей. У нас тут підбирається незлецька кумпанія. Як у тому польському анекдоті: «бардзо пожондна — пан міліціянт, пан крайовий говнюх і єще дві курви». Жарт. Ми абикого не беремо.

Люди тричі провірені, патентовані, муха не пролетить. Стратонівна зі мною від початку. Її мені один заокеанець подарував, Стратонівна мала з ним бухгалтерсько-бізнесову оборудку. Зали шився довольний, як слон. Зінька, й та — могилянка, а не абищо. Політологічний факультет. Я її на студентських оглядинах в Академії видивилася.

Рік пасла, завдання давала, гроші платила, придивлялася. Дівка бритва. Має гарний апетит. А це означає — зміна зміні росте…

Крутая натиснула кнопку селектора.

— Зінько, що в тебе?

— Три повідомлення, два телефони, прохання від газети про інтерв’ю…

— Хто дзвонив?

— Малпи й обізяни. Нічого нагального.

— Скільки разів попереджала! Хтось почує, як ти електорат обзиваєш…

— Ніхто не почує, я бдю. Так казала моя бабця, а значить, народна мудрість.

— Слухай сюди. Я беру референта, прізвище Симчич, її роботу курируватиме Тетяна Іванівна.

Вона підійде до тебе, пояснить конкретно, окей?

— Стьюпід енд фані.

— Тобто?

— Глупство й сміх. Смішно не зрозуміти таке просте завдання. Тут знову притирився цей, з привітом, Анатоль Саврадимович Пікайзен. Зараз пішов до Стратонівни в бухгалтерію, помагати шафи совати. Сказав, що вирішив стати вашим іміджмейкером, зараз створює своє бачення передвиборної кампанії.

— Скільки казати — жени з порога, нам ще філію дурки тут відкрити…

— Ліліє Іванівно, він безвредний, тихий, смішно розказує, нехай ходить, місця не пересидить.

— А може, він підісланий козачок, ти про це подумала?

— Я перевірю.

— Як?

— На детекторі брехні, — Зінька розсміялася.

Крутая відімкнулася. Схопила сумку, обляпану лайковими трояндочками з перламутровим осердям, облямовану довгою шкіряною локшиною.

— Де я в біса діла того папірця? Ой, диви, квітку одірвало. Десь зачепилася… Сьодні все проти мене, треба тихо бути, у щось ускочу.

— До вас прийшли, — офіційно сказала в селектор Зінька.

— Малпи й обізяни, — пробурмотіла Крутая.

— Я піду, — Кулик підвелася.

— Чекаю звіту.

До кабінету встромилася голова Стаса Кучерявого.

— Здрастуйте, Ліліє Іванівно, здрастуйте, Тетяно Іванівно. Щойно помітив: ви однакові по батькові. Не сестри?

Кулик лупнула на Стаса, той не знітився, неначе на нього таким зизим оком життя дивиться щодень. Кулик вийшла.

— Дізнався? — Крутая не запропонувала Стасові сісти.

Він сів сам, дбайливо підсмикнувши бездоганні холоші.

— Кримінальної справи не порушено, немає складу злочину, констатовано природну смерть від серцевого нападу, із сусідів ніхто нічого підозрілого не бачив, окрім візиту Олійника Василя Анатолійовича.

— Чому цей візит підозрілий?

— Я не так висловився. Треба розділити фразу.

Ніхто нічого підозрілого не бачив — це раз.

Візитерів не помічено, окрім Олійника Василя Анатолійовича, який і викликав міліцію — це два.

— За що тебе тільки в прокуратурі тримають.

Доповісти до ладу не вмієш.

— За красу нелюдську.

— Далі.

— Тіло після експертизи віддано родичам.

Похорон…

— Яким родичам?

— Не генетичним, а соціяльним. Похороном займається громадянин Олійник, колишній зять. Церемонія сьогодні на центральному цвинтарі о дванадцятій годині.

— До діда, значить, підховають…

— Даруйте…

— Це я так. Добре служиш.

— Радий старатися, вашбродь.

— Ти вже зазнайомився зі справою Роґулів?

— Так. Симпатичний заводик. Забрати його, що два, даруйте, пальці об асфальт. Директор аж плаче — хоче золоту кредитну картку, перед коханкою похвирцювати крутизною. Взяти може лише під заставу заводика. Його це не бентежить, бо думає за пару років розплатитися. Осьо має все оформити в банку «Дебет кредит». А ми на банк натиснемо. Знаю як. Вони вимагатимуть у директора негайного повернення кредиту проти обіцяного пільгового режиму. Або вилучення на свою користь застави. От заводик і тю-тю. А тут ми, тобто ви — з рятувальним колом. Ось балансова вартість підприємства, ось його вартість на випадок банкрутства. Відчуйте різницю.

— Завдання тобі: Роґулі — якнайшвидше.

— Можна пришивати додаткову кишеню для премії?

— Я у школі вчила п’єсу, «Глитай, або ж павук» називається. Не про тебе?

— Ні. Про мене пісня — «Шоу маст ґо он». Що у перекладі на державну означає — шоу триватиме за будь-якої погоди. Допоки є ви, якій багато чого потрібно. І є я, який знає, як усе це здобути, при чому не сісти і вас не посадити.

— Сплюнь тричі. Поклич Зіньку. Та не липни до неї, вже скаржилася.

— Нехай спідницю довшу носить.

— Не для тебе спідниця, для солідних клієнтів.

Стас заглянув до приймальні.

— Зінько, шефиня кличуть.

— Кому Зінька, а кому — Зінаїда Михайлівна.

Ви ж знаєте, Лілія Іванівна не хоче амікошонства у службовий час.

— Тоді поспілкуймося у позаслужбовий. Ти давно мені сідничкою крутиш. Приходь надвечір у клуню…

— Я Лілії Іванівні розповім.

— Лямур утрьох? Я не потягну. З тобою, впершись ногою в теплу батарею, ще якось впораюсь. А з Крутою… Калібр не той. Ніколи не ставлю перед собою нереальних завдань. І цим вигідно відрізняюсь від більшості сучасників кайнозойців.

— Сучасників кайно чого?

— Чого вас