Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

— Я боюся жмурів, — промимрив Олійник.

— Потерпиш.

Поки дві сусідки виконували ритуальні плачі, Командо периферійним зором завважив рух за буйними кущами майбутнього бузку. Біля сусідньої могили з помпезним янголом у головах стояла огрядна жінка в темному шовковому плащі і крислатому капелюсі з вуаллю. Вона тримала два жовті тюльпани. Перехопивши погляд Командо, жінка схилилася над могилою з янголом.

— Попрощалися?

Сусідки вкинули по жмені землі, хлопці у вицвілих армійських комбезах шпарко запорпували могилу.

На зворотному шляху Олійник повеселішав, лалакав без упину, виганяючи з душі переляк, тягнув Командо за собою, обіцяв накрити йому галявину. Не хтів слухати заперечень.

— Зачекай, — наказав Командо. — Посидь в авті, я запальничку впустив.

На свіжій могилі баби Наді окрім пучечка якогось первоцвіту, принесеного сусідками, лежали два жовті тюльпани. Командо роззирнувся. Вітер гойднув кущами бузку, захилитав ще голі дерева, вихопився на волю, весело погнав над цвинтарем, над містом, над землею ватяні хмари.

Командо попростував до авта.

А Крутая прожогом мчала з кладовища. До… казина.

Забачивши її, на вулицю вибіг сам директор.

Шанобливо провів до зали. Крутая на ходу скинула комусь на руки плаща, підбігла до столу.

Зробила ставку, другу. Грала несамовито, не рахуючи грошей, не радіючи виграшу, не шкодуючи за програшем.

Вир пристрастей у загартованій душі Лілі Крутої налякав її саму. Захована в льох свідомості, залита бетоном, як в італійських фільмах труп жертви, Ліда Олійник раптово стрельнула потужним пагоном, неконтрольовано гайнула на волю. Втекти від правосуддя, виорати носом половину земної кулі, вмерти під уламками символу американської потуги, відродитися з попелу й незвіді, скласти універсальний план помсти, довести світові, що мусить визнати її достойницею, врешті — поховати в київську глину матір, останню з живих, хто міг упізнати в Лілі Ліду… Задля чого? Аби випадкова стріча, навіть не стріча, а так, примха тонких матерій, химера, подих вітру, гра світлотіні… І все завалилося, як вежа з близнят, прохромлена літачком терористів. А я сподівалася, що забула його… Чоловік Зірки. Сіро-зелені уважні, сторожко котячі очі, руки, що їхній дотик шкіра закарбувала як тавро, вуста над квадратовим підборіддям… Як у когось з кіногероїв… забула, в кого. Будь ти навіки проклята, Зірко Симчич, знову тобі — незаслужено все…

Лілія Іванівна Крутая не знаходила собі місця.

Скніло серце, бухало в скроні. Перед очима — високий, спокійний, трохи посивілий, але ж геть такий, як ото колись на його дачі… Любов жага пристрасть, яку спричинив у її серці тоді, в іншому житті, Зірчин чоловік, знову наздогнала Лідку з головою, як хвиля Ґодзила. Чи не вперше вимуштрувана неправедним життям до автоматизму реакцій на будь-яку несподіванку, Лідка почувалася безпорадною, знесиленою, здитинілою. Якого чортового дідька ці почуття забули тут! Геть! Я сказала — геть звідси! Що я про нього знаю? Мав якусь контору… Детективну? Охоронну?

Схаменулася, коли аж надто програла. Ошелешено дивилася на стіл, на круп’є. Йолкі-палкі, а до чого тут гроші?! Свої ж програю! Крута зосередилася, зіграла ва-банк і — відігралася. Не діждете!

Кинула гру, поїхала до себе.

Не скидаючи капелюха, ступила до кабінету.

Слідом дріботіла усміхнена Зінька.

— Ось послухайте, — урочисто виголосила Зінька. — «Деконструкція — це те, що робить порух визначення можливим лише в разі, якщо кожний елемент, що виникає на кону присутності, співмірний із чимось, відмінним від нього, проте зберігши при цьому знак минулого, водночас залишається відкритим для знаку своїх стосунків із прийдешнім. Цей слід менше стосується до того, що називається майбутнім, аніж до того, на що кажемо — минуле: таке подвійне ставлення конституює те, чому ймення — сьогоденність.

Сьогодення створюється завдяки саме тим стосункам, що не існують таким собі абсолютним штибом: це означає, що минуле й майбутнє ми не розглядаємо як модифіковане сьогодення. Задля того, аби щось існувало, воно має відокремлюватися від несуттєвого певним інтервалом».

Кінець цитати. Жак Дерріда, праця «Диферанс», тобто деконструкція. Шикарно. Куди хочеш встав. Ніхто нічого не дотумкає, а промова — перша кляса.

— Геть звідси!

Тренована Зінька випарувалася.

— Зінько!

Устромилася голова Зіньки з круглими переляканими очима.

— Викликати «швидку»? Ліліє Іванівно, вам зле?

— Собі виклич, з дурки… Дай кави. Ні, коньяку.

— Я щас.

Зінька занесла тацю з кавою, чашкою й чаркою.

Крутая вихилила коньяк ковтком.

— Коньяк спершу гріють у долоні, аби відчути аромат, — сказала Зінька.

— Пікайзен навчив? — спокійніше сказала Крутая.

— Ой, слухайте, побачив у мене новий, щойно виданий український словник, схопив, попросив додому почитати. Уявляєте, словник почитати…

Вчора приніс і каже — кака. Питаюся — чому? У словнику, каже, немає слова «птеродактиль». Я йому кажу: чи ми вже так добре жиємо, що бракує лише птеродактиля?

— А хто він?

— Пікайзен?

— Не ліпи дурепу.

— Птеродактиль — це летючий динозавр із доісторичного життя.

— А-а, бачила на відео про Юрський період. Не такий уже й причмелений твій Пікайзен… Мені б парочку таких пташок завести — миле діло.

Конкурентам час від часу показувати. Птеродактиль на поштівках з днем народження. Тіпа — намйок. Самі все принесли б… Ще й умовляли б узяти… Знайди мені адреси й телефони всіх охоронних агентств міста, буду ставити захист.

— Від малпів та обізян?

— Від птеродактилів.

Британська амбасада не надурила. А Маріванна до останнього дня не йняла віри. А ось тримає ґлянсову довгасту книжечку авіаквитка до Лондона.

— Не хвилюйтеся, — вмовляла Зірка. — Я на ці дні переїду до вас, Шерифа гулятиму й годуватиму. Бо він же Макса боїться. Гулятимеш зі мною,