Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова
Обрізання шкоринки. Коли? Ким? За яких обставин? Тоді, колись, це вразило її. До глибини єства.
Людина, яка любила з хліба лише шкоринку, не чекала, поки хліб природним шляхом вичерпається до окрайців, а просто брала й зрізала з нього всю смакоту, р-р-раз і квит, можна споживати, їж заїсися. Тоді Кулик спробувала повторити цей номер удома, навіть узяла хлібину й ніж, примірилася. Ні, вона так не зможе, ніколи в світі. Чому — не розуміла. Просто не зможе й годі… Згадала! Так робила Лідка Олійник під час їхнього першого знайомства.
— Чекаю-чекаю, коли ж упізнаєш, — осміхнулася господиня.
Занизький, прокурений, сказати б, голос, дещо неприродний.
— Нарешті. Хіба мене аж так спотворили?
Щиро кажучи, хотіла з ними судитися, бо мені нове обличчя теж не дуже, і зі зв’язками голосовими схалтурили… а тоді змирилася. За компенсацію. Цілком прийнятну.
Розфарбована незнайомка говорила слова, що їх могла сказати Лідія Олійник. Обчикрижила хлібину жестом Лідії Олійник. Постало в уяві Кулик контрастно й опукло: ось вони з чоловіком Ігорем отримують папірець з адресою потенційної сурогатної матері свого дитяти, ось їдуть до передмістя, оглядають ошатний будиночок, залишаються задоволеними знайомством із усміхненою чепурухою Лідою Олійник, яка ще й пригостила їх смачнючим борщем. Їжте-смакуйте, дорогі, в прямому сенсі слова, гості, хлібця візьміть, р-р-раз, я цілушки смерть люблю…
— Заціпило, прокуроршо? Бери ложку, не отруїшся.
Нова Лідія апетитно сьорбнула супу, захрум тіла окрайцем. — І ти, Стасику, призволяйся, з морозу супцю — це адекватно. Грипо, насип йому більше.
— Здрастуйте, Тетяно Іванівно, — спромігся Стас.
Тим часом Раїса у своїй квартирі пильно дивилася на стрілки годинника. Коли вони точно зійшлися на десятій, набрала номер телефону.
Стас у домі Крутої відповів. Вислухав Раїску, кинув у трубку: «Дякую, я вже знаю».
Кулик ошелешено дивилася на Стаса.
— Вона… тобі… платила? І ти за мною стежив? І на її гроші купив мою квартиру!!!
— Еге ж, смішно? — веселилася Крутая. — На мої грошики мене ж і розшукують. Це Стасик так придумав. Добрий вишкіл у тебе пройшов, макітра варить. Гаразд було б випити за побачення, та не вживаю, й нікому не раджу, окрім мільйонів покупців мого товару. Розмова серйозна буде, не проста розмова. А щоб порозумітися, почнемо з відеосеансу.
Дядько-жінка, яку нова Лідія назвала Грипою, встромила касету у відеоплеєр. На екрані з’явився малюк з русявим пухом на тім’ї — намагався схопити яскраву іграшку з-за кадру. Пирхав, пускав бульки. «Скажи «мамо», ось сюди скажи «мамо», — наполягало голосом Грипи, — дам зайчика». Малюк сказав «мамо» і запирхав. Це був той самий голос… Із нічного телефону…
Весна цього року впала раптово. Як кохання з першого погляду, як дорожньо-транспортна пригода. Вчора сусідська хата зникала за сніговою віхолою, а сьодні ранок викотився рум’яним млинцем, підсмажувався на спекотному осонні, дириґував наспіваним за мільйоноліття хором аматорів весняного щебетання, скрапував із даху вчорашнім снігом, гнав у гілках саду застиглі за довгу зиму соки, запевняв, що жити гарно і ніхто ніколи не помре.
Юрко Володимирович Шевченко, дипломований медик і народний цілитель, став на порозі хати у трусах та майці. Бороду куйовдив смачний свіжий вітер, плутав довге, до плечей, волосся, ворушив дрібне пір’я на плішкуватому тімені.
Як там назвала його Зірка Симчич, приїхавши сюди по допомогу? Щезник. Е-е-ех, жизня!
— То що, Антоне, кажуть, весна? — запитав Щезник. Білявий собачка на струнких довгих ніжках, схожий на зачарованого принца, нервово позіхнув на повну зубасту пащеку: «Спати треба менше, я ту весну вже дві години, як зустрів».
Антін покрутився на одному місці, збуджуючи перистальтику, й присів під парканом, писком до хати, задком на висхлий кущик торішньої, колись жовтогарячої хризантеми. Із хати, одна за одною вистрибом — Ладка, чорнява, з білими та жовтими підпалинами собача молодиця і присадкувата, стара, беззуба Рудя. Ладка прожогом прогнала гороб’ячий нахабний гурт, що вже злітався на дармові харчі з усього кутка. Геть, злидні! Киш, кому сказала, торбохвати! Горобці галасливою хмаркою пурхнули, обсіли розлогий жасминовий кущ перед вікнами, і ну — крила в боки — сварити скнару Ладку, виповідати їй родові гріхи з собачого діда прадіда. Скажіть спасибі, що я не літаю — була відповідь Ладки — але як підстрибну, то начувайтеся.
Щезник потер ногою ногу, земля ще холодна, крутнувся до влежаного хатнього затишку з іще не вистиглою з ночі грубою, швиденько напнув штани, светра, уступив у повстяні валянці з калошами, обмотав шию вовняним шарфом, накрив тім’я сірою шапочкою чеченкою. На кухні завантажився кульками з пшоном.
Горобці на жасмині пащекували. Щезник щедро посипав пшоном усі підвіконня, соснові окоренки, розставлені по двору, літній стіл під розлогою старою яблунею на ймення Оксюта.
Коли купив цю хату в придеснянському селі, подумував, як її назвати. Поспитав сусідських бабів, чиєю була хата споконвіку, доки не почали нею гендлювати дачники. «Бабина Оксанина, — сказала сусідка Параска Ничипорівна. — А по вуличному бабу звали Оксютою». Так і назвав хату й стару яблуню над нею, перевесницю хати.
Бе-бех! — аж струснувся паркан. Із позадвору штурмував хвіртку Рекс, за пропискою сусідський собака, а за місцем проживання та прохарчу — ще один Щезників утриманець. Рекс уособлював наочний приклад правильного трибу життя.
Мишкував на лузі, не цурався й іншої дрібної мисливської здобичі, дохарчовувався у трьох сусідів — Щезника, Сашка дачника та Віті бульдозериста. За це віддано служив, усіляко демонструючи приязнь, готовність захищати годувальні редути до останнього ікла й пазура.
Вільний від обходу їдлоблоків час присвячував фізкультурі та спорту — доганяв усі мотоциклі тарагайки, що курили вулицею, мчав, яко вітер за кожним автом, обгавкуючи його на повні легені, шугав курей, бо подобалося
