Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

— Ти… цей… дай мені свого телефона…

— Обачно. Тут нічого не треба чіпати, аж поки вони приїдуть, раптом сліди якісь залишилися.

— Сліди чого? — Олійник на мобілці не відразу натицяв неслухняним товстим пальцем нуль два, продиктував адресу, пояснив, як краще проїхати.

— Можливого злочину.

— Підімо звідси, бо я з нею поряд зараз точно ґиґну, — жалібно попрохав Олійник, — мене в дитинстві мертяком злякали, досі не можу дивитися.

Вмостилися на веранді. Олійник зім’яв порожню пачку «прими». Кинув на підлогу, схаменувся, підібрав швиденько, запхав до кишені.

— Курити є?

— Кидаю, то з собою не ношу. Потерпиш, мабуть, пачку скурив.

— Дві.

— Розповідай, кажу.

— З того часу, як ото баба Надя проти Лідки свідчила, в смислі, що вони Лідчиного вітчима на той світ допровадили, я тут і не був. Лідка, кажуть, втекла світ за очі, а баба, кажуть, з глузду зсунулась… худобу розпродала, собаку сусідам віддала, курей порізала, замкнулася тут і окрім церкви — нікуди. Гріхи замолювала.

— Хто розповів?

— Сусіди… Не знаєш, Лідка не знайшлася?

— Знайшлася. Вона загинула в Америці, під час теракту.

— Бог прибрав, виходить… Це добре. В смислі, Бог усе бачить.

— Ну?

— Ну, живу я собі, живу, забуваю вже про всю цю історію, життя, воно своє бере, женитися мощуся, гроші на «жигуля» потроху збиваю, хочу «універсал» купити, щоб дачу добудувати, на ньому дошки возити можна… Про що я?

— Про «жигуль універсал» і дошки для дачі.

— Та ні. Ага… Аж сьогодні мені дзвінок на роботу. Теща, колишня, ну, баба Надя, значить… Я її не впізнав… Якась перелякана чи що… Каже, Васюню… вона мене Васюнею кликала, коли на сварити хотіла… Васюню, каже, дитино… Тут я зовсім нічого не пойняв: яка я їй дитина, зроду віку нічого такого… Падлюкою товстожопою був, казлом смердючим був, навіть підарасом один раз був. А дитиною… Ну, думаю, правду казали — зірвало стріху в старої.

— То чого вона від тебе хтіла?

— Я не в’їхав, чесно. Встигла сказати, щоб швиденько до неї прийшов, й по всьому. Тоді чи трубку кинула, аж об стіл стукнулася, чи вже її кіндрат ухопив, наче урвалося щось. Я кричав кричав у телефон, а вона вже не чула… Ну, я й подумав, може, їй щось помогти, яка не яка, а стара жінка. І приперся. А вона… вже така. Я злякався й тобі подзвонив, я жмурів з дитинства…

— Та вже казав разів дванадцять. Хто її міг налякати?

— Не зналася вона ні з ким останнім часом…

Ти диви, як здорова була, я для неї казьол і підарас кончений, а на допомогу покликала не когось, а мене. Ти що небудь у жінках розумієш?

— Стій тут, ментівку виглядай. А я подивлюся на кухні.

Командо повернувся до небіжчиці, уважно огледів приміщення, намагаючись нічого не торкнутися, особливо столу: що на ньому стоїть і лежить, на скількох накрито, чи немає попільнички з недопалками. Щось таки вгледів на підлозі, всунув до кишені. З вулиці почувся звук авта, голоси. Глянув на годинника: швидко приїхали.

Вийшов з кухні.

«О, мій милий Кандиде, ви знали Пакету, гарненьку служницю високошляхетної баронки; я смакував у її обіймах райську насолоду, і саме нею спричинено ті пекельні страждання, які, як бачите, я терплю. Вона була заражена і, либонь, уже померла. Пакета отримала цього подарунка від одного надто вченого францисканського монаха, котрий дошукався джерела зарази: він підхопив її в однієї старої графині, а ту нагородив кавалерійський капітан, а той мав завдячувати одній маркізі, а та дістала її від пажа, а паж — від єзуїта, що, бувши за послушника, надбав ґанджу навпрямки лінії від одного з посіпак Христофора Колумба…»

Зірка глянула на гіпсове погруддя Вольтера у римській тозі і з лавровим вінком на лисому черепі. Можливо, саме в такий спосіб невідомий скульптор підкреслював хрестоматійну велич французького філософа дотепника. «Усі найпоширеніші чужоземні мови можна вивчити за шість літ, але для вивчення своєї замало цілого життя, — Вольтер тонковусто саркастично осміхнувся Зірці. — Цей мій афоризм на другому місці за згадуваністю і вживаністю після однієї недолугої максими, що її я видав, паки, у хвилину шлункових кольок. Ідеться про «я не поділяю ваших переконань, але віддам життя за те, аби ви могли їх висловити». Сказав і сказав, чого не бовкнеш за знегіддя. А у вашому часі мене, мабуть, і знають єдино за цим, даруйте, крилатим ви словом. Подумати лише: померти за чужу нісенітницю, або гірше — якусь людожерську ідею! Жалкую, що тоді не сказав собі: Франсуа, фільтруй базар! У вас дуже цікава мова, мадам Командо!»

Малюк усередині Зірки поводився спокійно, весняна млість дошкулила й йому. Зранку не працювалося, бажалося одного — спати, лягти на нагрітому сонцем дахові балконі, гарно вкутатися від ще прохолодного вітру кожухом і… «Пли-и-иве човен, води-и-и повен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, та все-е-е хлюп-хлюп-хлюп-хлюп…» Сплюхою ставала Зірка відчайдушною, може, ще й тому, що прагнула дізнатися ім’я дитинки. Спитала якось Командо, як би він хотів назвати сина чи дочку. Командо сказав: нічого не вигадуй, уві сні дізнаєшся, тобі скажуть. Це збігалося з Зірчиною теорією, що дитя народжується тільки тоді, коли саме схоче і в тих, у кого схоче. Отож має повідомити й ім’я. А як не насниться? Гортала святці.

— Послухай, Максе, які імена є: Клим, Северин, Нестір, Лаврін. А може, назвемо на твою честь Максимом? Не сердься, ти у нас залишишся один єдиний гарний Максимиліянчик. Ми хлопчика назвемо Орестом на честь мого неня, а дівчинку — Дзвениславою. Дзвінкою. Бо — красиво. А щодо легенди про Довбуша, буцім Дзвінка його занапастила, то, по-перше, це міт, по-друге, не ходи до чужої жінки, як