Крутая плюс, або Терористка-2 - Марина Меднікова

— Чого хочу, того доб’юся. Ще не переконалася? Слухай уважно: нікому нічого про свої здогади і нашу розмову. Сподіваюся, ти з Зіркою не ділишся?

— Вони нічого не знають, — злякалася Кулик. — Вони впевнені у твоїй смерті. Присягаюся.

— Чим?

— Життям.

— Слушно. Диви, якщо збрехала…

— Кажу правду.

— Записуй адресу, чекаю за годину.

— Як… він?

— Побачиш. На відео. Не здумай нікого привести. Діти живуть окремо. Твій син сподівається на здоровий глузд мами. Гуд бай.

Кулик тремтливо намацала номер.

— Зірко, я… Я сьогодні не прийду. Іншим разом. Не хвилюйтеся. Вітання чоловікові.

— Ти мені більше й більше подобаєшся, — зняла ґумові рукавиці Раїска. — Працюватиму на тебе. Дорого не заправлю. Як у тебе зароблятиму, зможу двоє робіт покинути та засісти за писання роману «Острий хандроз».

— Раїсо, справа серйозна. Ось, — Кулик черкнула кілька слів, уклала папірець до конверта, заклеїла, підписала. — Чекай на мій дзвінок, нікуди не відходь від телефону. Якщо не подзвоню до… до десятої, зателефонуєш за цим мобільним телефоном, віддаси йому конверта.

— Прокуратура, — прочитала Райка. — Ого! А брехала, що американська шпигунка.

Вулиця Газгольдерна. Скільки живе, навіть не чула. Цікаво глянути б на автора назви. Наступним його креативом має стати вулиця імені Нафтопроводу Одеса — Броди, чи Двигуна внутрішнього згоряння, або Метеоризму. Вулиця Метеоризму кишківника — піднесено й вишукано.

— Де це? — поспитав і таксист.

— Не знаю.

— Шукати — стане дорожче.

— Згодна. Маємо там опинитися за сорок хвилин, не пізніше.

Газгольдерну вподобало містечко приватних котеджів. Ще сталінських. Містечко Спеціалістів. Спеціалістів чого?

Кулик щедро розплатилася. Ось номер четвертий, отож їй — наступний. Хвіртка зачинена, уздріла домофон, натиснула пупку.

— Кулик.

— Бачу, — клацнули замки.

Відеокамера стеження? Нічогенько. Вимощеною стежкою добулася до приземкуватого будинку з червоної цегли, потемнілої з часом. Двері прочинилися. У тьмяному передпокої — нікого.

Дерев’яні панелі до півстіни, троє дверей з вітражами, дерев’яні круті сходи на другий поверх.

— Я тут, — гукнула у простір.

— Скидайте пальто, шафа праворуч, проходьте прямо, — голос нізвідки.

Повагалася, чи роззуватися.

— Не треба, на всіх капців не настачиш.

Після передпокою велика кімната вдарила світлом у вічі. У шкіряних фотелях сиділи дві жінки. Жодної з них не знала.

— Сідайте там, — та, що одесную, мала голос із домофону.

Сухорлява, маслакувата, пласкогруда, довго телеса. Обличчя видовжене, риси грубо тесані сокирою, волосся гладке, забране назад у мізерну дульку. Косметики — й сліду, важке підборіддя, маленькі запалі очі, бліді губи широкого рота.

Сильні руки з коротко підстриженими нігтями.

Перебраний у жіноче дядько. І голос — з інтонаціями погейкувань та команд.

Мовчки розглядалися.

— Прізвище, ім’я, по батькові?

— Кулик Тетяна Іванівна.

Жінка ліворуч глипнула на дядько-жінку. Та відійшла до пульта камер стеження.

— Нікого, — повернулася на місце. — Роздягайтеся.

— Навіщо?

— Ваш візит закінчений, — дядько-жінка підвелася.

Кулик хутко скинула кофтину, блузу, майку, ліфчика. Шукають диктофон. Переступила через спідницю, взялася за колготи.

Дядько-жінка зупинила жестом. Управно передивилася речі, провела рукою по ногах, знову повернулася до фотеля. Кулик убиралася без ніяковості, без сорому, без відрази. Така гра. Висока ставка. Догравай до решти, вороття нема. Заправила пасма за вуха. Взялася за сумку, витрусила вміст на стілець: зібганий носовичок, гребінець, ручки, блокнот, ключі, гаманець, перехоплений тонкою ґумкою пакетик із піґулками, слоїк із водою — запивати, мобільник. Його демонстративно вимкнула.

Жінки рушили одна за одною до суміжної кімнати. В прочіллі дядько-жінка зупинилася, озирнулася. Йти за ними? Певно, що так. Що за цирк?

Сусідню кімнату вмебльовано під сільську корчму. Дорого, стильно й вишукано: дубові панелі, декоративні мисники з дизайнерськими розмальованими полумисками та глечиками, дорогущі гаптовані рушники, тесаний стіл, ослони з різьбленими спинками, обереги, плетені з соломи серветки під тарелі. На стінах — примітив і авангард. Схоже, не репродукції.

Дядько-жінка вказала місце. Навпроти другої жінки, мабуть, господині. Кулик роздивилася свою візаві. Обличчя вилицювате, циганкувате чи що, брови дивними кущиками, порцелянові голлівудські зуби, надто яскравий, як на домашній ужиток, макіяж — із зеленими тінями, рум’янами, червоними вустами. Зачіски не видно під крислатим капелюхом. На кого чекаємо? Де Лідка? Де мій син?

Господиня глянула на дядько-жінку. Та зателефонувала.

— Ви де? Гаразд. Чекаємо. Вже під’їжджає, — відійшла до пульта з екранчиком.

Везуть сина? Загупало в скронях, ще бракувало гіпертонічного кризу. Дістала піґулку, воду. Зараз усе з’ясується. Лідка вже їде. Коли ми бачилися востаннє? На засіданні суду? Ні, тоді Лідка вже втекла до Америки. Вагітна моїм сином.

Дядько-жінка побачила когось на екранчику, натиснула кнопку. Вийшла. Хутко повернулася, стала в дверях, пропускаючи до «корчми»…

Кулик здалося, що ослін під нею хилитнувся й поїхав убік. Схопилася за стіл. Зморгнула, кліпнула.

До «корчми» входив, потираючи руки з морозу… Стас Кучерявий. Із котрим щойно вранці радилася, як уполювати Ліду Олійник.

Що її тут вочевидь немає. Не буває, щоб довіку було ніяк, якось же воно буде…

— Сідайте, — дядько-жінка заходилася накривати на стіл.

Принесла хлібину, хлібницю. Ножі виделки тарілки, порцелянову супницю з ополоником.

Розлила щось запашне із шматочками картоплі й м’яса, гілочками кропу на поверхні між бур штиновими масляними озерцями. А Стас сподівався побачити тут Кулик? Незвично мовчав, схоже, сюрприз і для нього.

Господиня взяла