Худий - Дешіл Хеммет
— Про що? — поцікавився я.
— Про неї. — Сірник догорів і обпік йому пучки. Він віджбурнув його, чиркнув іншим і припалив сигарету. Тоді подивився на мене, звівши брови й наморщивши чоло.
— Нічого, що я це кажу?
— Звичайно. Тут усі свої.
— Гаразд. Він ревнував, як скажений. Я хотів було його віддухопелити, але вона заборонила. Ясна річ — він їй платив.
— Коли це було?
— Місяців шість — вісім тому.
— Ви з ним не бачились після її смерті?
Він похитав головою.
— Я зустрічався з ним лише двічі — під час останньої зустрічі й відбулася розмова.
— Вона водила його круг пальця?
— Мені вона про це не казала. Проте, думаю, таки дурила.
— Навіщо?
— Вона була мудра, як змія, — хитра-прехитра. Робила гроші на всьому. Якось мені знадобилося п'ять тисяч. — Він клацнув пальцями. — Готово!
Я вирішив не розпитувати, чи повернув він їй ті гроші.
— Може, то він їй дав?
— Звісно, може бути.
— Ви не розповідали про це поліції? — спитав я.
Він зневажливо реготнув.
— Вони сподівалися багато чого з мене вичавити. Цікаво, що тепер вони думають? Ви чесний хлопець, я не… — Він затнувся і витяг сигарету з рота. — Ох уже цей з рожистим запаленням! — прогарчав він і, простягнувши руку до сусіднього столика, схопив за вухо чоловіка, що аж надто нахилився в наш бік.
Той підскочив і обернув до Мореллі перелякане, скривлене й бліде обличчя.
— Прибери свій брудний клапан з наших склянок! — гарикнув Мореллі.
— Т-та я н-нічого, Шепе, — пробелькотів, затинаючись, чоловік і втягнув живіт, щоб відсунутись якомога далі, але так само міг легко все підслухати.
— Ти завжди нічого, тільки ніколи не пропустиш нагоди, — зауважив Мореллі і обернувся до мене: — Вам я готовий все розповісти — дівчина мертва, і їй тепер байдуже, але нишпорки Малруні нічого не витягнуть з мене і обценьками.
— Чудово, — зазначив я. — Розкажіть мені про дівчину — як ви з нею познайомились, чим вона займалась до зв'язку з Уайнентом, де він її надибав.
— Мені треба випити. — Він крутнувся на стільці й гукнув: — Гей, гарсон! Ну ти, з торбинкою за плечима!
Горбун-офіціант, якого Стадсі назвав Пітом, проштовхався до нашого столика і лагідно вишкірився до Мореллі.
— Що бажаєте? — він голосно цвіркнув зубом.
Ми зробили замовлення, і офіціант забрався.
— Ми з Ненсі, — став розповідати Мореллі, — жили в одному кварталі. Старий Кейн тримав кондитерську на розі. А вона крала звідти сигарети для мене. — Він зареготав. — Її предок одного разу нагодував мене товчениками за те, що я вчив дівчину, як видобути п'ятицентовики з телефону-автомата за допомогою шматка дроту. Ви ж бо знаєте тих старих пердунів. Боже правий, а ми ж були в ті часи, мабуть, у класі третьому. — Він знову зайшовся низьким, горловим сміхом. — Тоді я вирішив поцупити арматуру на будівництві, що велося на розі, сховати її в льох старого і повідомити Шульца, поліцейського, який робив обхід території, аби він злупив з крамаря штраф, але Ненсі не дала мені це утнути.
— Та ви, я бачу, були малим бісеням, — захопилася Нора.
— Ще б пак! — щиро погодився він. — От послухайте. Якось, коли мені було років п'ять…
— Я тебе упізнала! — пролунав жіночий голос.
Я звів очі й побачив, що це рудоволоса Міріам звертається до мене.
— Привіт! — озвався я до неї.
Вона взялася руками в боки й похмуро вилупилась на мене.
— Отже, він надто багато знав, як для вас.
— Можливо, але він накивав п'ятами, злізши по пожежній драбині з черевиками в руці, й не сказав нам нічого.
— Брехня!
— Ну, добре. Що він міг знати такого небезпечного для нас?
— Де ховається Уайнент, — відказала вона.
— Он як? І де?
— Не знаю. А от Арт знав.
— Краще б він про це розповів нам. Ми б…
— Брехня! — повторила вона. — І тобі, і поліції це відомо. Кого ти хочеш піддурити?
— Нікого я не дурю. І не знаю, де Уайнент.
— Ти працюєш на нього, а поліція співробітничає з тобою. Не треба мене дурити. Арт вирішив, що заробить купу грошей на таємниці, бідолашний дурник. Він і не здогадувався, чим це для нього обернеться.
— Він тобі сказав, що йому відомо? — спитав я.
— Не така я дурна, як здається. Він сказав, що знає дещо таке, на чому гарно заробить, але я стала свідком, як воно все вийшло. Не хвилюйся, скільки буде два плюс два, я зумію підрахувати.
— Іноді може вийти чотири, — зазначив я, — а іноді — двадцять два. Я не працюю на Уайнента. Тільки не треба знову верещати: «Брехня!» Якщо бажаєш допомогти…
— Ні. Він був інформатором і закладав тих, за ким стежив. Він отримав по заслузі, але не сподівайся, що я забуду, як залишила з ним тебе і Гілда, а після того живим його вже не бачили.
— Не треба нічого забувати. Краще пригадай, чи…
— Я йшла до вбиральні, — урвала вона мене і забралася геть навдивовиж елегантною ходою.
— Не хотів би я мати справ з цією панночкою, — замислено проказав Стадсі. — Це ще та штучка.
Мореллі підморгнув мені. Дорогі смикнула мене за рукав:
— Нічого не збагну, Ніку.
Я відказав, мовляв, усе гаразд, і звернувся до Мореллі:
— Ви почали розповідати про Джулію Вулф.
— Так-так. Старий Кейн вигнав її з дому в п'ятнадцять чи шістнадцять років, коли вона погуляла з одним викладачем інституту. Тоді вона сплуталась з таким собі Фейсом Пепплером — непоганим загалом хлопцем, якби менше базікав. Пригадую, одного разу ми з Фейсом… — Він затнувся і прочистив горлянку. — Так чи так, а вони жили разом років шість, не рахуючи того часу, коли він служив у армії, а вона спала з тим, не пригадую імені, кузеном Діка О'Брайана, худющим чорнявцем, який любив зазирнути в чарку. Але щойно Фейс прийшов назад з армії, вона повернулася до нього, і вони вже не розлучалися, доки уклепалися на спробі шантажу одного типа з Торонто. Фейс узяв провину на себе, дівчина відбулася шістьома місяцями, а з ним повелися якнайсуворіше. Я чув, що він і досі за гратами, її я зустрів, коли вона відбула ув'язнення і зв'язалася зі мною, щоб позичити пару сотень та ушитися з міста. Наступну звістку про неї я отримав, коли вона повернула мені гроші й повідомила, що тепер зветься Джулією Вулф і що велике місто їй до вподоби. А проте, Фейс, я знаю, не втрачає з нею зв'язку. Коли я приїхав сюди тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року, то навідався до неї. Вона…
Повернулася
