Худий - Дешіл Хеммет

Я розглянув лист, який тримав. На конверті стояв штемпель міста Бостона, штату Массачусетс, від 27 грудня 1932 року і якось по-дитячому, явно жіночою рукою виведена адреса: «Нью-Йорк, готель «Котленд», містеру Крістіану Йоргенсену».

— Як це тобі спало на думку розпечатати конверт? — поцікавився я, видобуваючи лист.

— Я не вірю в інтуїцію, — відповів хлопець, — але так, певно, часом трапляється, що якісь запахи, звуки, особливості почерку — незбагненні й, можливо, навіть неусвідомлені — впливають на наші дії. Не знаю, що було в даному разі, тільки я відчув — лист може виявитись дуже важливим.

— І часто в тебе виникають такі почуття щодо сімейної кореспонденції?

Він зиркнув на мене, ніби бажаючи пересвідчитись, чи я не жартую, і відказав:

— Не часто, але я й раніше відкривав їхні листи. Я вам уже пояснював, що займаюся вивченням людей.

Я став читати листа:

«Любий Сіде!

Ольга написала мені, що ти знову повернувся до США, одружився на іншій жінці й тепер звешся Крістіаном Йоргенсеном. Це так само непорядно з твого боку, Сіде, як і те, що ти мене кинув і не озвався бодай словом за ці роки. Ні разу не надіслав грошей. Я знаю, що ти мусив утекти через ускладнення з містером Уайнентом, але певна, що він давно вже про все забув, і думаю, ти міг би мені написати, бо, як тобі чудово відомо, я завжди була твоїм вірним другом і зроблю для тебе все, що зможу. Не хочу тобі дорікати, Сіде, але повинна з тобою зустрітись. Я не працюватиму в крамниці в неділю й понеділок на Новий рік, тож приїду до Нью-Йорка в суботу ввечері, щоб з тобою побачитись. Напиши, де і коли ми можемо зустрітись, бо я не бажаю завдавати тобі неприємностей. Обов'язково повідом відразу, щоб я змогла вчасно отримати листа.

Твоя справжня дружина

Джорджія».

Далі була адреса.

— Так, так, — промовив я, ховаючи лист у конверт. — Як це ти втримався, щоб не розповісти матері?

— Та я знав, як вона може це сприйняти. Ви ж самі бачили її реакцію на вашу розповідь. Як ви гадаєте, що мені слід тепер робити?

— Ти можеш повідомити через мене про це поліцію.

Він відразу кивнув:

— Вам видніше. Покажіть їм листа, якщо хочете.

— Дякую, — сказав я і поклав листа до кишені.

— Тепер інше, — провадив далі він, — у мене було трохи морфію для експериментів і хтось його поцупив, близько двадцяти гранів.

— Для яких ще експериментів?

— Я його собі вводив. Хотів перевірити, як він діє.

— Ну і що, сподобалось? — поцікавився я.

— Та я не шукав розваги. Просто бажав дослідити. Я взагалі не переношу того, що затьмарює розум. Через це майже не вживаю спиртного і не курю. Одначе хочу випробувати кокаїн, бо, кажуть, він загострює думку. Це правда?

— Так кажуть. Хто ж, по-твоєму, міг поцупити наркотик?

— Думаю, Дороті. В мене своя теорія щодо неї. Тому я й збираюся на обід до тітки Аліси — Дороті ще там, — і хочу все вияснити. Я можу витягти з неї що завгодно.

— Але якщо вона була в тітки, — заперечив я, — то як могла…

— Вона забігала додому вчора ввечері, — урвав мене він, — до того ж я не знаю, коли це сталося. Я вже кілька днів не зазирав до коробки, відкрив її тільки сьогодні.

— А вона знала про наркотик?

— Так. Це одна з причин моєї підозри. Не думаю, що комусь іще було відомо про морфій. А її я теж прилучив до експериментів.

— І як вона поставилась до цього?

— О, їй сподобалось, проте так чи так вона б поцупила наркотик. Я ось що хочу у вас спитати: чи можна протягом такого часу стати наркоманом?

— Якого часу?

— Тиждень… ні — десять днів.

— Важко, якщо вона сама цього не прагнула. Ти їй багато давав?

— Ні.

— Повідом мене, коли щось дізнаєшся, — попросив я. — Я зупиню тут таксі. До зустрічі!

— Ви ще прийдете до нас сьогодні?

— Якщо зможу. Тоді, мабуть, і побачимось.

— Так, — погодився він, — дуже вам вдячний.

Біля першої крамниці-аптеки я зупинив машину, щоб зателефонувати Гілду, не сподіваючись його застати, а з метою дізнатися його домашній телефон. А проте він був на місці.

— Трудитесь як бджілка, — зазначив я.

Його «отож-бо!» прозвучало дуже зраділо.

Я зачитав йому листа Джорджії та назвав її адресу.

— Хороша здобич, — похвалив мене він.

Я повідомив, що Йоргенсен не ночував минулу ніч удома.

— Гадаєте, він уже в Бостоні? — спитав Гілд.

— Або там, — розмірковував я, — або ще південніше, куди встиг дістатися за цей час.

— Гаразд, пошукаємо, — пообіцяв він весело. — В мене також новини. Наш друг Нунгейм отримав добрячу порцію свинцю 32-го калібру за годину, як накивав від нас п'ятами, і віддав богові душу. Схоже, кулі випущено з того самого пістолета, з якого вбили Вулф. Зараз вони на експертизі. Думаю, Нунгейм тепер може тільки жалкувати, що не залишився з нами й не розповів про все.

20

Коли я повернувся до готелю, Нора жувала шматок холодної качки, тримаючи його в одній руці, а другою складала малюнок-головоломку.

— О, — промовила вона, — а я вже подумала, що ти в неї залишився жити. Якщо ти такий сищик, то допоможи мені знайти коричневий шматочок, схожий на равлика з довгою шиєю.

— Шматочок качки чи малюнка? Слухай, давай не підемо сьогодні до Еджів — це страшенно нудні люди.

— Гаразд, але ж вони засмутяться.

— Не з нашим щастям, — пробурчав я. — Їх засмутить, якщо Квін, чи там…

— Тобі дзвонив Гаррісон. Він просив переказати, що варто зараз придбати акції компанії «Макінтайр Паркьюпайн» — і, схоже, він таки має рацію, — щоб виграти на твоїх акціях золотих рудників. Він повідомив, що вони йдуть по двадцять з чвертю. — Вона тицьнула пальцем у головоломку. — Той шматочок десь тут.

Я розшукав його і переказав Норі майже дослівно все, що відбулося в Мімі.

— Щось не віриться, — зауважила вона. — Ти все вигадуєш. Хіба можуть люди бути такими? Що їх вкусило? Чи то нова раса — нелюдів?

— Я тобі переповідаю факти, а не шукаю пояснення їх.

— Та й як ти можеш пояснити? В цій сім'ї, схоже, жоден — після того як Мімі визвірилась на свого Кріса — не відчуває приязні до іншого. Така їхня спільна риса.

— Може, це і є пояснення, — припустив я.

— Я б хотіла побачити тітку Алісу, — сказала Нора. — Ти збираєшся передати той лист поліції?

— Я