Худий - Дешіл Хеммет

— Вам не важко буде закинути мене до мами? — спитала Дороті.

— Ні, — відповів я і назвав водієві адресу. — Їдьмо до нас, — запропонувала Нора.

— Н-ні, — відмовилась Дороті, — краще додому.

— Чому? — здивувалась Нора.

— Думаю, так буде краще, — відказала Дороті.

Так вони перемовлялись, доки таксі спинилось біля готелю «Котленд».

Я виліз з авто і допоміг це зробити Дороті. Вона важко сперлася на мою руку.

— Будь ласка, підніміться до нас на хвильку.

— Тільки на хвильку, — попередила Нора і також вилізла з таксі.

Я попросив водія почекати. Ми піднялися нагору, і Дороті натиснула на дзвоник. Двері відчинив Гілберт у піжамі й халаті. Він скинув руку в знак привітання і повідомив пошепки:

— А в нас поліція.

— Хто там, Гіле? — почувся голос Мімі з вітальні.

— Містер і місіс Чарлз, а з ними Дороті.

Мімі вибігла нам назустріч.

— Я так вам рада, як нікому. Просто не знаю, як повестися. — На ній був блідо-рожевий атласний халат поверх шовкової нічної сорочки такого самого кольору, обличчя розпашіле й розгублене. Не звертаючи уваги на Дороті, вона схопила мене і Нору за руки. — Тепер я більше не хвилюватимусь, переклавши турботи на твої плечі, Ніку. Ти порадиш маленькій нерозумній жінці, що їй робити.

— Дурниці! — ледь чутно, але з притиском прошепотіла Дороті в мене за спиною.

Мімі удала, що не почула доччиного закиду. Так само тримаючи нас за руки, вона потягла до вітальні, щебечучи:

— Ви ж бо знаєте лейтенанта Гілда. Він дуже добрий, але я, певно, аж надто випробовую його терпіння. Я була такою мірою… тобто геть розгубилась. Але тепер ти поруч і…

Ми ступили до вітальні.

— Хелло! — привітався Гілд зі мною. А тоді з Норою: — Добривечір, мадам!

Поліцейський, що був з ним, той, якого звали Енді і який допомагав Гілду робити обшук у наших кімнатах тим ранком, коли з'явився Мореллі, кивнув нам і щось нерозбірливо рохнув.

— Що сталося? — поцікавився я.

Гілд скосив очі на Мімі, тоді на мене і пояснив:

— Бостонська поліція затримала Йоргенсена, чи Келтермена, чи хто там він насправді, у його першої дружини й розпитала про те, що нас цікавило. Згідно з його словами, він не мав відношення ні до вбивства Джулії Вулф, ні до неї самої, і місіс Йоргенсен може це довести, оскільки має докази проти Уайнента. — Він знову покосився на Мімі. — Та пані не хоче ані підтвердити це, ані заперечити. Зізнатися, містере Чарлз, я вже й не знаю, як до неї підступитися.

Я міг його зрозуміти.

— Вона, певно, злякалась, — припустив я, і Мімі відразу прибрала переляканого вигляду. — Він розлучився з першою дружиною?

— За її словами, ні.

— Вона бреше! — заперечила Мімі.

— Ш-ш-ш, — заспокоїв я її. — Чи збирається він повертатися до Нью-Йорка?

— Схоже, він хоче примусити нас наполягти на його видачі. Бостонці кажуть, що він галасує, як божевільний, вимагаючи адвоката.

— А ви таки збираєтесь наполягти?

Гілд стенув широкими плечима:

— Якщо його повернення допоможе нам у розслідуванні вбивства. Мене не обходять його старі грішки чи двоєженство. Я не переслідую людей за злочини, що поза моїми службовими обов'язками.

— То як? — спитав я Мімі.

— Можна поговорити з тобою наодинці?

Я подивився на Гілда.

— Я на все згоден, аби тільки допомогло.

— Ніку, — торкнулася моєї руки Дороті, — спершу вислухайте мене. Я… — Вона загнулася, бо всі вирячились на неї.

— То що? — запитав я.

— Я… я хочу перша поговорити з вами.

— Прошу.

— Наодинці, — пояснила вона.

Я поплескав її по руці.

— Пізніше.

Мімі провела мене до спальні й ретельно зачинила двері. Я сів на ліжко і запалив сигарету. Мімі прихилилася до дверей і лагідно та довірливо всміхнулася мені. Так минуло з півхвилини.

— Ти мене любиш, Ніку, — зрештою проказала вона, а коли я промовчав, спитала — Адже так?

— Ні.

Вона розсміялась і відійшла від дверей.

— Ти хочеш сказати, що не схвалюєш мене. — Вона сіла на ліжко біля мене. — Але ж достатньо любиш, щоб допомогти, еге ж?

— Побачимо.

— Що поба…

Двері розчахнулися, і зайшла Дороті.

— Ніку, мені треба…

Мімі схопилася на ноги і затулила дочці шлях.

— Забирайся геть звідси! — процідила вона крізь зуби.

Дороті здригнулася, але не відступила.

— Не заберуся. Ти не станеш…

Мімі ляснула Дороті долонею по губах.

— Геть звідси!

Дороті зойкнула і затулила рот рукою. Дивлячись на Мімі виряченими, переляканими очима, вона порачкувала зі спальні. Мімі знову зачинила двері.

— Приходь якось до нас, я тобі вкорочу пазурчики, — зауважив я.

Вона удала, що не почула, і подивилась похмуро і замислено, трохи вишкіривши зуби. Коли зрештою заговорила, голос її видався хрипкішим, ніж звичайно.

— Моя дочка закохана в тебе.

— Дурниці.

— Закохана і ревнує мене до тебе. Вона трохи не втрачає свідомість, коли я стою поруч із тобою, — проказала вона, наче натякаючи на інше.

— Дурниці. Можливо, в неї щось лишилося від того захоплення у дванадцять років, ото й усього.

Мімі похитала головою.

— Ти помиляєшся, а втім, байдуже. — Вона знову примостилася на ліжку біля мене. — Ти мусиш мене врятувати. Я…

— Безперечно, — урвав я її. — Ти беззахисна квітка, яка потребує захисту дужого чоловіка.

— Ти про це? — махнула вона рукою в бік дверей, крізь які вийшла Дороті. — Певно, ти не зовсім… Гаразд, те, що ти чув, бачив і робив, не має до цього відношення. Ніяких тобі прикрощів. — Вона знову ледь ошкірилась, дивлячись похмуро і замислено. — Якщо хочеш Дороті, то бери й не мучся. Не про це мова. Звісно, я не беззахисна квітка. І ти так ніколи не вважав.

— Ні, — погодився я.

— Отже, — промовила вона з таким виглядом, наче все вирішено.

— Що отже?

— Облиш кривлятись! — розгнівалась вона. — Ти знаєш, що я маю на увазі. Ми розуміємо одне одного з півслова.

— Майже. Але ти сама почала кривлятись ще відтоді…

— Так. То була гра. А зараз я серйозно. Цей курвий син геть зсунув мене з розуму, Ніку — чим далі, тим гірше, а тепер він ускочив у халепу й чекає моєї допомоги. Дочекається. — Вона поклала руку мені на коліно і боляче вп'ялася нігтями. — Поліція не йме мені віри. Як змусити їх повірити, що він просто збрехав і я нічого більше не знаю про вбивство?

— Навряд чи це тобі вдасться, — проказав я нешвидко, — особливо, якщо Йоргенсен повторить те, що ти сама мені розповіла кілька годин тому.

Вона затамувала подих і знову стисла моє коліно.

— Ти їм виклав?

— Ще ні, — прибрав я її руку.

Вона