Худий - Дешіл Хеммет
— Ти ще не перехотіла поговорити зі мною? — спитав я.
Гілберт підвівся з ліжка.
— Де мама?
— Розмовляє з поліцейськими.
Він щось нерозбірливо пробурмотів і вийшов з кімнати. Дороті пересмикнулась.
— У мене від нього мороз по шкірі, — зізналася вона, а тоді, наче згадавши, знову насупилась.
— То ще хочеш мені щось розповісти?
— Що вас так настроїло проти мене?
— Ти не порозумнішала. — Я сів на місце Гілберта. — Тобі відомо про ножик і ланцюжок, які знайшла твоя мати?
— Ні. Де?
— Що ти хотіла мені сказати?
— Тепер уже нічого, — відповіла вона похмуро, — хіба що зітріть зрештою її помаду з губ.
Я витер. Вона вихопила в мене з рук носовичок, перевернулась, узяла коробку сірників на столику біля ліжка і запалила сірник.
— Смердіти буде просто жах, — попередив я.
— Байдуже, — відказала вона, але сірник загасила.
Я взяв у неї носовичок, підійшов до вікна, відчинив його, вижбурив носовичок геть, знову зачинив і повернувся на своє місце.
— Якщо це підніме твій настрій.
— Що мати сказала… про мене?
— Що ти мене кохаєш.
Вона рвучко сіла.
— А ви що на це?
— Я відповів, що це просто старе дитяче захоплення.
Губи її затремтіли.
— Ви… справді так вважаєте?
— А що ж іще може бути?
— Не знаю. — Вона заплакала. — Всі піднімають мене на кпини — і мати, і Гілберт, і Гаррісон, — я…
Я пригорнув її до себе.
— Ану їх усіх к бісу!
За хвилю вона спитала:
— А мати вас кохає?
— Рятуй боже — ні! Я ніколи не стрічав жінки, яка б не була лесбіянкою і так ненавиділа чоловіків, як вона.
— Але в неї завжди хтось…
— Вимоги плоті. Хай це тебе не обманює. Мімі люто ненавидить чоловіків — геть усіх нас.
Вона перестала хлипати, наморщила чоло і сказала:
— Не розумію. А ви теж її ненавидите?
— Іноді.
— А зараз?
— Не думаю. Звичайно, те, що вона вважає себе найрозумнішою, хоч у голові тирса, дратує, але я б не сказав, що ненавиджу її.
— А я ненавиджу, — промовила Дороті.
— Ти вже повідомила про це минулого тижня. Я хочу дещо в тебе спитати: чи ти знала або бачила колись Артура Нунгейма, про якого ми розмовляли в барі?
Вона пильно подивилась на мене:
— Ви просто намагаєтесь змінити тему.
— Мені справді це важливо знати. То як?
— Ні.
— Про нього писали газети, — нагадав я. — Саме він повідомив поліції про зв'язок Мореллі з Джулією Вулф.
— Не пригадую його прізвища, — відказала вона. — Не думаю, щоб чула раніше.
Я змалював їй Нунгейма.
— Зустрічалася з ним?
— Ні.
— Він часом називав себе Альбертом Норменом. Це прізвище тобі знайоме?
— Ні.
— Чи не впізнала ти кого-небудь з тих, хто був у Стадсі? Може, щось про них знаєш?
— Ні. Слово честі, Ніку, я б розповіла все, що знаю, аби вам допомогти.
— Хай би кому це могло зашкодити?
— Так, — не роздумуючи, відповіла вона, а тоді спитала: — Що ви маєте на увазі?
— Ти чудово розумієш що.
Вона затулилася руками й ледь чутно прошепотіла:
— Я боюся, Ніку. Я…
У двері хтось постукав, і вона відсмикнула руки від обличчя.
— Прошу! — гукнув я.
Двері трохи прочинилися, й зазирнула голова Енді. Намагаючись приховати зацікавлення, він повідомив:
— Лейтенант хоче бачити вас.
— Зараз прийду, — пообіцяв я.
Він розчинив двері ширше.
— Лейтенант чекає. — Енді, певно, хотів багатозначно підморгнути мені, а що разом з оком аж надто викривив рота, то його обличчя набуло переляканого виразу.
— Я ще повернусь, — сказав я Дороті й вийшов з кімнати.
Енді зачинив двері й прошепотів мені у вухо:
— Хлопець підглядав у замковий отвір.
— Гілберт?
— Атож. Він встиг ушитись, зачувши мої кроки, але точно тут був.
— Це в його стилі, — погодився я. — Як ви впорались з місіс Й.?
Він склав пухкі губи трубочкою і голосно зітхнув.
— Ох і жінка!
25
Ми знову зайшли до спальні Мімі. Вона сиділа із задоволеним виглядом у кріслі біля вікна. Радісно усміхнувшись до мене, Мімі сказала:
— Моя совість тепер чиста. Я в усьому зізналась.
Гілд стояв біля столу, витираючись хустиною. На скронях у нього блищали крапелини поту, обличчя видавалося втомленим і зістарілим. Ножик з ланцюжком і носовичок, у який вони були загорнуті, лежали на столі.
— Скінчили? — спитав я.
— Не знаю, хай йому грець! — прогарчав Гілд. Він повернув голову і звернувся до Мімі: — Чи ви вважаєте, що ми скінчили?
Мімі зареготала:
— Не уявляю, що ще можна додати.
— Гаразд, — нешвидко і дещо неохоче проказав Гілд, — в такому разі мені б хотілося переговорити пару хвилин з містером Чарлзом, якщо не заперечуєте. — Він дбайливо згорнув свого носовичка і сховав його в кишеню.
— Можете розмовляти тут, — підвелася Мімі з крісла. — А я тим часом піду побалакаю з місіс Чарлз. — Вона грайливо торкнулася моєї щоки вказівним пальцем, проходячи мимо, — Не дозволяй їм ображати мене, Ніку.
Енді випустив її, зачинив двері, іі витягнувши губи трубочкою, знову голосно зітхнув. Я ліг на ліжко.
— Отже, — спитав я, — що ми маємо?
Гілд відкашлявся.
— Вона розповіла нам, що знайшла ці речі на підлозі, там, де Джулія Вулф, швидше за все, обірвала ланцюжок, борючись з Уайнентом. А ще пояснила, чому досі приховувала свою знахідку. Для нас з вами це пояснення звучить не дуже переконливо, але, можливо, варто подивитися її очима. Сказати відверто, я ніяк не можу її розкусити, пек її матері!
— Головне, — порадив я, — не дати себе виснажити. Коли ви спіймаєте її на брехні, вона з цим погодиться і підсуне нову байку, коли ви її вдруге схопите за руку, вона знову це визнає і тут-таки збреше, і так далі. Більшість людей — навіть жінок — втрачають самовладання, коли їх ловлять на брехні втретє чи вчетверте, вони зізнаються або набирають у рота води. Мімі ие з тих. Вона продовжуватиме брехати, й ви мусите бути насторожі, бо зрештою їй повірите — не тому, що вона скаже правду, а просто втомившись не вірити.
— Гм-м, — пробурмотів Гілд. — Можливо. — Він засунув палець іа комір. Відчувалося, що йому не по собі. — Послухайте, як на вашу думку, це вона вбила дівчину?
Я помітив, що Енді пильно уп'явся в мене, викотивши очі. Я сів і опустив ноги на підлогу.
— Якби я те знав. Цей ланцюжок вона, схоже, підсовує нам умисно, але…. Ми можемо перевірити, чи мав Уайнент такий ланцюжок, — можливо, він у нього і досі є. Якщо вона так добре, як про те каже, запам'ятала ланцюжок, то хіба не
