Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
– Очі потрібні не лише, щоб дівчаток роздивлятися, Орхан. – Сміявся його брат. – Дивися, де ти і де я, рухайся, не стій стовпом.
– Вже краще дивитися на дівчат, чим на твою пику. Ти сам стеж у обидва ока, а то залишишся з діркою в животі.
Він накинувся на Османа, заніс меч над головою. Клинок заблищав на сонці, і лезо зверху опускалося на голову Орхана. Стрибок назустріч Османові, і той впав на землю, відлетівши на метр або два. Потужний удар ногою в живіт втихомирив запал ледачого братика. Він це робив не зі зла, він любив брата і хотів йому допомогти стати сильніше. Підійшовши, він протягнув руку.
– Відпочив? Вставай, ще не вечір, встигнеш ще поніжитися на травичці!
Осман не ображався, він з посмішкою взяв руку і звівся на ноги.
– Так, це було спритно. Вважай, що тобі повезло!
Вони обоє вибухнули сміхом.
Орхан дуже любив ходити в таверну і витрачати їх заощадження, а Осман постійно шукав спосіб заробити більше, оскільки мав великі плани на майбутнє. Осман хотів відкрити свою школу бойового мистецтва, але Орхан не розділяв цих інтересів. Йому було цікавіше витрачати купу золота в тавернах, гуляти з панночками і вплутуватися в бійки. Алкоголь і бої на мечах несумісні, можливо, тому він був хороший в першому і поганий в другому.
Недалеко від того місця, де вони влаштували собі стоянку, було маленьке селище, яке сформовано переважно торговцями, що проїжджають мимо. Там часто щось купували або продавали, а потім залишалися на ночівлю. Невелике містечко будувалося навколо торгової площі, на яку приїжджали люди за товаром. Пагорби оточували місцевість і оберігали поселення від недругів або розбійників. Натомість, варвари вміло нападали на торговців, які слідували шляхом через це селище.
Ченці теж приходили сюди. Осман роздивлявся торгові прилавки зі зброєю, насолоджуючись майстерністю викованих клинків.
– Гарний меч – це половина перемоги. – Часто говорив він. Ходячи з ряду в ряд, від одного торговця до іншого, і з кожним заводив бесіду.
– З якої сталі ця зброя? – Запитував Осман. – Скільки хочете за цей?
Торговці відповідали на всі його питання, але він так нічого і не купував. Грошей на це в нього не було. Орхан же проводив час в місцевих закладах і спілкувався з людьми про життя і пригоди.
– Він був дуже здоровим, як два мої зрости. Мчавши на мене своїм лобом, він хотів мене докінчити. Але я був на чеку, і встиг схопити його за бивень і завалити на бік. – Розповідав Орхан. – Цей слон пошкодував, що зв'язався зі мною.
Хтось вірив йому, а хтось ні, але його історії приковували увагу багатьох, і це було єдиною розвагою для них у ті дні. Поки брати байдикували, Дітар шукав особливі трави, і робив з них відвар. Дивно, але буквально два-три дні і результат був відчутним. Трави прискорюють процес відновлення. Запах у цього відвару був жахливим, і брати часто скаржилися на це, але бачачи, що Дітар нестримно набуває колишньої форми, втихомирили своє невдоволення.
Одного дня на торговій площі сталася суперечка. Торговець намагався відправити свій караван на захід, але його люди відмовлялися їхати у дорогу. Вони казали йому про розбійників, які зробили частішими свої напади.
– Розбійники були завжди, і ви завжди ходили цим шляхом. – Умовляв їх торговець.
– То було тоді, а тепер усе інакше. Кажуть, що їх стало більше, і тепер вони грабують частіше.
– А може, ви просто хочете більше грошей. Я вам мало сплачую?
– Якщо в тебе є зайві гроші, найми людей для охорони, і нехай йдуть з нами.
Торговець замислився над цим. Втратити людей і товар було просто немислимо, але, щоб протистояти натовпу розбійників, потрібна була охорона. Золота, щоб найняти двадцять чоловік у нього не було, але де знайти двох – трьох чоловік, які будуть як армія?
– Добре. – Погодився він зі своїми людьми. – Якщо ви такі боягузи, я найму людей для вашого захисту.
– От як знайдеш, тоді і клич. – Вони пішли і залишили торговця в роздумах.
Торговця звали – Дан, і він заробляв на життя тим, що скуповував різний товар, в основному тканини і посуд, і відправляв в сусідню провінцію, щоб продати. Дан міг довгий час нічого не купувати і нічого не продавати, кажучи, що ще не час. Терпіння і холоднокровність дозволяли йому чекати вигідного моменту, і купувати товар за такою низькою ціною, що, продавши його, він тут же ставав багачем. Гроші до нього приходили легко, і він також легко з ними розлучався.
Витрачати їх у цьому невеликому поселенні було особливо ніде і він, як і багато хто, витрачав їх у тавернах на випивку і жінок. В одному такому місці він почув історію про ченців, які не мали рівних у бою, і якраз влаштувалися в цих краях. Недовго думаючи він почав розшукувати їх. Дан сказав, що хоче найняти їх на роботу, і попросив кожного знайомого передати це загадковим воїнам. Наступного дня вже в кожному кутку гуділа новина про те, що Дан, хоче дати роботу ченцям, і шукає їх.
Коли Дітар знову прийшов на ринок за травами, ця новина не змогла пройти повз його вуха. Старий торговець лікарськими травами відразу йому все розповів.
– Синок. – Звертався до Дітара старий. – Ти ніби заробіток шукав?
– Так, і досі шукаю. – Відповів чернець.
– Ти його шукав, а він сам тебе знайшов. – Засміявся чоловік.
– У вас є для мене якась справа?
– В мене немає, але один господар шукав тебе. Ім'я його Дан, він багатий торговець. Ти зможеш зайти в таверну і передати, що ти той, кого він шукає.
– Цікаво. Яку роботу він може мені запропонувати?
– Я всього не знаю. Знаю тільки те, що йому потрібна охорона для каравану.
– На роль вартового я цілком підійду. Спасибі, батько.
Дітар подякував старому і пішов в те місце, куди порадив йому продавець трав. Ця таверна була близько, і її було легко знайти. Зайшовши в середину, він запитав місцевого:
– Мені потрібна людина на ім'я Дан, він мене шукає.
Він нічого
