Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Осман закінчив їх діалог:

– Коней я вже взяв.

– Угода закінчена. Нам треба повертатися в Монастир. – Дітар розгорнувся і разом з близнюками поскакав у інший бік.

Вони вирушили на базар, щоб оновити зброю, залишивши невдоволених торгівців позаду.

Глава 51

"Життя ченця безцінне". Заповідь П'ятдесят перша. Кодекс Братства тибетських ченців.

Після події, Орхан дуже злився на себе, що не слухав брата, коли той повчав, що замість того, щоб бродити по тавернах, краще б практикувався з мечем. В бою з розбійниками він впорався лише з небагатьма, а інші були вбиті Османом та Дітаром. Стрільба з лука давалася йому легко, але в ближньому бою вона даремна. Після довгого шляху вони прибули в Уджайн, який був древнім містом, розташованим на берегах священної річки Шипра. Воно був процвітаючим торговим містом, що торгувало з Єгиптом і Месопотамією.

Це було напрочуд гарне місце. Різні храми і вівтарі, красиві будівлі і квіткові сади. Вулиці були викладені каменем і прикрашені прапорами та гірляндами. В центрі часто проходили різні свята і веселощі. Те, що сюди привозили свій товар з всіх куточків Індії, було не в дивину, торгові площі займали величезну частину міста. Тут можна було купити практично все, від столових приладів, до слона.

Ченці придбали все необхідне в дорогу. Хліб і овочі, в'ялене м'ясо і кілька пляшок з вином, та вирушили в путь. Сонце, що опускалося, спонукало їх шукати місце для ночівлі. Вони йшли по стежці, що вела в село, як раптом почули удари мечів. Орхан не міг залишатися осторонь і вмовив Дітара подивитися, що там відбувається. Йшов поєдинок між охоронцями і жінкою в чорному. Вона анітрохи не поступалася п'ятьом в швидкості. Стражники були швидкі та молоді, вона ж навпаки була старша, але це не заважало їй битися з ними на рівних.

Жінка вірила в свою богиню – Чорну Вдову, яка надавала їй сили для битв. Виглядала вона відповідно – на ній була виблискуюча броня чорного кольору, меч був з того ж металу, що і броня. Чорна, як ніч, вона безстрашно атакувала молодих воїнів і ті поступалися.

– Підфарбувала вугіллям. – Подумав Дітар, і це йому сподобалося.

Він її впізнав – Наргіза, це була дружина Ірсая. Ченці попрямували в найближчу таверну, щоб перекусити і гарненько виспатися.

– Тобі куди, вояко? – Окликнув його один із стражників.

Він гмикнув. "Воякою" його не називали вже давненько. Стражником був кволий хлопчина, на якому ледве трималися обладунки. Другий – широкий кремезий бородань, мирно спав, влаштувавшись на дерев'яній лаві.

– Ми до вас ненадовго. – Сказав чернець. – Де можна поблизу знайти нічліг?

Хлопчина примружився і почухав потилицю:

– Найкращий – в іншій стороні міста, на околиці. – Сказав він, махнувши рукою в невизначену сторону.

– А найближчий? – Уточнив Дітар.

– Так, то він і є.

– Що ж, у вас одна таверна на все місто?

– Зате яка! – Хлопець показав рукою жест, що підтверджує першокласність закладу. Дітару залишалося лише сподіватися, що в цьому містечку вони надовго не залишаться.

Ченці пішли в той бік, куди вказав їм щуплий хлопець. Таверна і дійсно виявилася непоганою – будова в три поверхи вселяла впевненість, що ночівля тут буде гарною. Штовхнувши двері, над якими розгойдувалася яскрава вивіска, заклад називався "Скриня", Дітар зробив крок. Дерев'яні масивні столи і лавки стояли хаотично, швидше за все, тому що відвідувачі самі без зусиль їх пересували для своїх зручностей. Стеля була невисокою, можна було з легкістю дістати до неї рукою, а ті, чий зріст був більше звичайного, чесали об нього свої маківки.

На першому поверсі були два невеликі вікна.

Коли ченці зайшли в середину, був вільний тільки один стіл. Орхан був задоволений таким місцем, він відчув себе тут у своїй тарілці. Його увагу сильно притягнув гральний стіл, за яким люди кидали кості. Особливого заробітку в цьому селі не було, проте через нього часто проходили подорожні і торговці з грошима, які з радістю залишали їх у цій таверні.

Дітар підійшов до хазяїна закладу.

– Кімната, є у вас вільна? – Поцікавився він.

– А як же! Все до ваших послуг, господарю. У нас найбільша корчма по всій окрузі, кімнатка і для вас знайдеться! – Заметушився він.

Мигцем глянувши на Дітара, шинкар поплескав себе по шкіряному фартуху, накинутому поверх брудно-білої сорочки.

– Ціни у нас не кусаються. П'ять срібних монет за добу. – Прицмокнувши губами, сказав він.

Дітар напружився.

– За п'ять монет у тебе мають бути царські хороми, але я впевнений, що це не так. Я вже досить втомився, і не хочу грати в ігри. – Сказав Дітар, і подивившись в очі шинкареві додав. – Швидше за все, в тебе є для мене інша ціна.

– Господарю, запевняю вас, що ціна цілком гідна. – Сказав хазяїн, не бажаючи здаватися.

– Якщо ти думаєш, що я базарний торговець, то ти помиляєшся. Я зі своїми друзями шукаю відпочинок, а не неприємності, але якщо ти і далі мені брехатимеш, то… – З цими словами, Дітар торкнувся рукоятки свого меча так, що шинкар це помітив.

Він ковтнув. Вид ченця устрашав, а його слова примушували повірити в те, що він каже.

– Ах, так. Як добре, що ви нагадали. В нас є кімната для таких мандрівників, як ви. Дуже затишна і не дорога. Три монети за ніч.

– Це мені підходить. – Сказав Дітар і, обернувшись, покликав Османа. Той сидів за столом і, почувши своє ім'я, відразу підійшов.

– Осман. – Звернувся до нього чернець. – Дай мені три монети. Ми заплатимо за нічліг.

Чернець дістав монети з сумки і поклав їх на стіл. В цей час його брат пішов перевірити везіння за грою в кості.

Гра в кості – була найпопулярнішою серед усіх. Шестигранні кості з'явилися давно. Деякі робилися із слонової кістки, а звичайні з кераміки.Тоді ж і була винайдена розмітка шестигранних ігрових кубиків, де сума точок на протилежних гранях завжди була рівна семи. Для здійснення повноцінного процесу гри було потрібно кілька гравців. В більшості ігор – кості кидаються з руки або зі спеціальної ємності так, щоб вони впали довільно. Вирішальними вважаються грані, які знаходяться вгорі після зупинки кубіка.

Раніше кості, ще не були атрибутом азартних ігор, а вважалися магічними складовими, які застосовувалися древніми людьми для ворожіння.

– Ти грати будеш? – Запитав товстий чоловік Орхана, який знаходився поряд із столом.

– А то! – Відповів він і сів за вільний стілець.

– В тебе хоч гроші є? – Продовжував товстун.

– Гроші, то є, але головне це везіння. –