Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак
– Просто виграш в цій справі – не найголовніше. – Засміявся товстун, який почував себе тут, як риба в воді. – Люди в таверні говорили, що головним їх мотивом була можливість "виграти більше золота".
Орхан дуже любив кидати кості, але часто удача обходила його стороною, і цей раз був не виключенням. Всього за півгодини він встиг програти всі свої шість монет і повернувся до брата просити ще.
Дітар з Османом сіли за стіл перекусити. Коли Орхан підійшов до них, то не посмів навіть відкрити рот, бачачи їх осуджуючі погляди.
– Ми не встигли прийти, а ти вже витрачаєш гроші на ігри. – Сказав Осман.
– Все як завжди. – Відповідав брат. – Тобі пора б вже звикнути.
Він приєднався до них за стіл і уткнувся лобом у дерев'яну поверхню. Дітар покликав дівчину і попросив принести їм їжі і випити. Вони були дуже голодні після дороги і зараз вирішили поїсти перший раз за весь день.
– Запах квітів, що померли. – Вимовив Орхан.
В таверну зайшла Вдова і, помітивши ченців, попрямувала до них. Наргіза була без шолома.
– Як називається жінка, яка завжди знає, де її чоловік? – Запитав її при вході той самий гравець товстун.
– Вдова. – Відповіла жінка в чорному, і взялася за зброю.
– Де ж твоя жіночність?
– Пішла шукати вашу мужність.
Мабуть вона часто бувала в цій таверні, її тут знали. Не лише знали, але і боялися. Вона пройшла в глиб закладу, не звертаючи уваги на погляди, проводжаючих її роззяв. Жінка посунула стілець і сіла навпроти трьох чоловіків.
– Як ти впоралася з вартою? – Запитав її Дітар.
Вона була втомленою після бою, і було видно, як піт стікав з її лоба.
– Я прийшла з миром, а не з мечем. – Відповідала Вдова. – Я повинна розповісти тобі правду.
– І слухати не хочу. – Різко відповів Дітар.
– Пару годин тому я зустріла торгівця, що біг, в нього були два мішки предметів, які не належали йому, якщо ти розумієш, про що я. – І вона злегка насупила брови. – Люди розтаскують "їх" із старої фортеці "Очі Орла".
Кожен занурився в свої думки. Не дивлячись на шум у таверні, за їх столом настала тиша. Їжу поставили на стіл. Запах печених овочів приємно лоскотав у носі, перепічки з борошна та юшка з сочевиці. Ченці їли, а Наргіза сиділа і спостерігала за Дітаром.
– Ти повинен знати правду про фортецю Хіч-Каре. – Сказала жінка. – Це важливо.
– Говори. – Коротко відповів Дітар.
– В мене було дві з половиною тисячі чоловік. Я б вас вирізала за десять хвилин.
– Я знаю. Чому цього не зробила? – Чернець ніколи не забуде цю битву і ті рани, які вона йому залишила.
Все було дійсно дивно і те, що він уцілів, говорило про якесь диво. Вона забрала його в намет з поля бою, і тим самим врятувала йому життя. Те, що вона нібито переплутала його зі своїм чоловіком, було малоймовірно. Для чогось він їй був потрібен живим, але питання для чого?
– Ашоку треба зупинити. – Видавила з себе Наргіза. – Він винен у смерті мого чоловіка. Тому я розбивала його воїнів маленькими загонами, немов хвилі об скелі. Я знищувала не вас – а їх.
Все це звучало досить логічно. Але все ж, більше двох з половиною тисяч людей загинули, а мотиви Вдови, так і залишилися для них не відомі. Але мали значення для Дітара.
– Я розумію, чому ти так вчинила. Що я тобі винен?
Вдова чекала, коли чернець запропонує їй свою допомогу. Можливо, вона і врятувала його, заради такої послуги.
– Алмаз хочу. – Посміхнулася жінка. – На згадку про чоловіка.
Її чоловік Ірсай, був мисливцем. Він пообіцяв, що дістане для неї алмаз, але загинув при обороні фортеці "Очі Орла". Не виконана обіцянка чоловіка, сильно тяготила Вдову. Вона думала, що Ірсай не зможе знайти спокій, доки не виконає обіцяне. Наргіза вірила, що якщо вона отримає алмаз, то її чоловік, зможе спати спокійно. Тільки Дітар міг довести справу до кінця.
– Якщо ти знаєш, Ірсай повинен був вбити ящерів. Ашока дав йому це завдання. – Перевів тему чернець.
– Так, я знаю, але не знаю, як вони тут опинилися.
– З Підземного Світу. – Відповів Дітар. – Але це не важливо – важливо, що є двері. І їх треба зачинити.
Жінка починала плакати, вона не давала сльозам падати з її очей, але голос був повний печалі.
– До самої смерті, до останнього моєї години, помирати буду, але не пробачу Ашоку, за те, що тоді відправив мого чоловіка на війну, не з людиною, а з реальною істотою. Їх звіроподібний вигляд, мало схожий на людський. Вони стали нападати один на одного, а іноді і на людей з поверхні – заради їжі і просто забави. Жалюгідне створіння, мета якого – лише ситий шлунок та плотські втіхи. Втрачені душі.
Дітар співчував їй, але не показував цього. Він тримався холоднокровно і серйозно. Розмова зупинилася, і в тиші було чутно тільки плямкання Орхана, постукування ложками об посуд і легкий плач Наргізи.
– Ашока поганий імператор? – Запитав він.
– Не думаю, що він кращий імператор, але і не знаю того, хто міг би бути кращим за нього.
– Тоді в чому ж проблема? Чим це тебе не влаштовує?
– Своїм бажанням об'єднати Індію – він її знищує. Він ллє багато крові. Розумієш? Це потрібно змінити, і я вірю, що ти зможеш. – Вдова дістала невеликий згорток, призначений для Дітара.
– Я в тебе вірю. – Сказала Наргіза.
Вона витягнула і поклала на стіл сопілку, з ледве помітним затертим написом "Veni, vidi, vici".
– Ось. Це від Нікеї для деякого хлопчика Цесаріона, що не дістався до Монастиря, і вона повинна була знайти його, який судячи з цього листа "спадкоємець" самого Цезаря і Клеопатри. Це адже про тебе?
Орхан дожував їжу і перевів напис:
– "Прийшов, побачив, переміг".
Вона поклала на стіл лист, і Дітар почав його читати:
"Я не знаю, чи прочитаєш ти колись ці рядки, але я твердо знаю, що це мій останній лист. Ми не думаємо про рятування свого життя. Ми ченці і не боїмося померти за Братство. Ми думаємо, як би дорожче вороги заплатили за нас, за наші життя. Ми із загоном стоїмо під старою фортецею Хіч-Каре. Якщо ти це читаєш, то – ми не впоралися. Єгипетська Цариця відправила до нас свого сина Цесаріона "Спадкоємця" – але він до нас не дійшов. І я вирішила знайти цього
