Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

– Відкрий! Віддай сина! – Просвистів утопленник і зник.

Вранці сива напівбожевільна від страху жінка обійшла всіх рибалок у селі і повідала про свою біду.

– Так! Робити нічого. – Тільки зітхали рибалки, сподіваючись таємно, що все це лише марення старої, що вижила з розуму.

Бята не знаходила собі місця, ніхто їй не вірив, і раптом почула крик сина. Жінка заскочила в будинок і обмерла, під самою стелею у петлі з рибальської мотузки висів її син. Схопивши його за ноги, Бята нестямно заволала про допомогу. На щастя, сусіди були близько, витягнули хлопця з петлі і привели до тями.

– З чого це Маркус поліз у петлю?! Молодий же, здоровий хлопець!

Син лежав на підлозі, тремтіння стрясало його тіло, а Бята побачила у вікно, як кістлява тінь кинулася в ліс".

– Звідки у вас такі подробиці? – Задумливо запитав Есін.

– Я передаю історію так, як почув сам. – Відповів Адвар. – Все ж дивно "хлопець під впливом сили вовка, або куди гірше, самого Сатани, веде армію смертників у невідомому напрямку".

– Можливо і так, але це лише історія.

Мисливці дивилися один на одного.

– Тепер нам тут нічого робити.

Дітар протягнув Адвару кілька шматків золота :

– Це – плата за ваші арбалети.

Очі мисливців жадібно спалахнули.

– У мене є до вас пропозиція. Вірніше – є для вас робота до душі.

– Ти знаєш, де є дракон?

– Так. Величезний індійський дракон. У нього дві голови. Ми його називаємо "Брати". Якщо, звичайно, зараз у вас немає в планах інших небезпечних пригод.

– Ми там, де дракони наганяють страх на мирних жителів. Наше життя – боротьба з подібними істотами. – Стрепенувся Адвар, а за ним і інші.

– Він вимагає жертв, а частіше, бере їх сам вже багато років. Місцеві злякані, якщо зможете їм допомогти – ласкаво просимо, а Монастир все сплатить.

Есін підкинув ще гілок у вогнище.

– А ви куди далі?

– Ми повинні повернутися додому, в Монастир, там наш будинок. Мій друг, Агіас на волосині від смерті. Він затулив мене собою, коли берсерк завдавав удар ножем. Рана смертельна, допомогти можуть тільки некроманти. Вони кажуть, що у нього летаргічний сон. Але нам пора рятувати друга.

Доки вогнище догорало, всі повільно розходилися, Тарсіша сиділа, уткнувшись носом у плече коханого.

– Я чув про берсерків, але зустрічатися з ними не доводилося.

– Це тварюки! – Закричала циганка.

– Так, ми врятували йому життя, але "вовкоголовий", не здатний бути вдячним. Він вміє тільки вбивати, битиметься, навіть смертельно пораненим, до останнього подиху. Я б не радив вступати з ними в бій, вам з ними не впоратися.

– Я так скажу, у кожного свої тварюки на шляху. Ми вбиваємо драконів, чудовиськ, що пожирають худобу і людей, ви – винищуєте берсерків у бою. – Повільно, розтягуючи слова, говорив Адвар. – Дякую вам за допомогу. Якщо хочете, залишайтеся з нами до ранку.

– Завтра нас чекає довгий день.

Від вогнища залишилася лише пара тліючих гілок. Всі розійшлися спати. Пережито багато, але попереду все ще є шлях. Поєдинок був виграний, і тепер ніхто не міг завадити ченцям. Справа залишилася за малим, потрапити в замок.

Дітару хотілося чим швидше повернутися в Монастир, побачити друга живим. Зараз, сидячи біля багаття, він дивився на Тарсішу, милувався нею, слухав оповідання, її пісні і, здавалося, був навіть щасливий. Але це тільки здавалося. Попереду була незавершена справа.

Глава 20

"Чернець знає чого він чекає і поки він чекає, насичує свої очі світлом. Чернець приймає свою долю, якою б вона не була".

Заповідь Двадцята. Кодекс Братства тибетських ченців.

– Що ж ви нам пропонуєте? – Уточнював Адвар.

– Все просто! – Відповіли йому ченці. – Найближчим часом, буде велика війна. Якщо ви битиметеся на нашому боці, ми заплатимо стільки золота, скільки зможете донести на собі. Командири отримають вдвічі більше, а ти – стільки, скільки важиш.

– Цікаво і заманливо говориш, чернець. Я згоден.

– Мало того. – Дітар знизив голос. – Як тільки стінам Монастиря нічого не загрожуватиме, ми допоможемо вам, відправимося разом у ваші землі, дізнатися, що там відбувається і хто за всім цим стоїть.

– Добре. Такі воїни нам згодяться.

– Що ж, домовилися.

Воїни вирушили в дорогу. Ченці йшли попереду, а германці-мисливці утворювали довгу лінію за їх спинами. Розчарування було не в тому, що дракони не існують, а в тому, що мисливці на них виявилися простими найманцями. Але ті тварюки в печері з'явилися неспроста.

Знаючи Aвраала, Дітар припускав, що той може відмовитися платити германцям, але зараз це питання відійшло на задній план. Важливо, що три сотні найманців цілком замінять зрадників ченців. До того ж – вони відмінні стрілки, з гарною зброєю.

Ксилон вже знав про події, що сталися вночі біля стін замку і в лісі. Фалькара і Тарсішу без будь-яких перешкод пропустили в цитадель, ченці зайшли слідом. Проте чекати новоявленого короля їм припало довго. У центрі залу стояв масивний дубовий стіл і високі крісла, там могло розміститися не більше сотні людей. Приміщення було замалим у розмірі, але обставлено багато. На столі безладно були навалені різних розмірів свити, листи, карти. Нарешті, у супроводі чисельної охорони, до них вийшов Ксилон.

– Ви вже пробачте, але справи. Все ж король. – Крива посмішка тонких темно-червоних губ спотворила бліде обличчя.

Це був довгоногий і довгорукий худий чоловік, з великою головою і коротким тулубом, його фізичну потворність доповнювали глибоко посаджені очі і маслянисто-чорне пряме волосся. Він незручно сів на відсунуте крісло, а кілька чоловік охорони встало між ним і ченцями. Не запрошуючи нікого за стіл, Ксилон вимовив якимось старечим голосом:

– Я чув про вас. Ви прийшли за еліксиром. Помирає твій друг.

– Ось, ми принесли залишки того "чудиська", що вбивало мешканців. – Дітар кинув обрубки крил перед собою на кам'яні плити. По всьому залі рознісся сморід. Він одразу помітив, як перелякано здригнувся Ксилон – Мисливці покидають місто. "Місяць Некромантів" має бути в бібліотеці Никромасана, ми прийшли за цією книгою.

Не відводячи погляду від скривавлених шматків чудовиська, Ксилон якось поспішно сказав:

– Добре, добре… Я не хочу псувати стосунки з Агарією, а еліксир для порятунку твого друга я можу зробити і сам. Це буде швидше для вас і краще для нього.

Дітар подивився на Фалькара, той лише потиснув плечами.– Роби, як знаєш!

З колоди карт "Тора", що лежали на