Помста професора Моріарті - Джон Едмунд Гарднер

Коли Спір пішов, Моріарті, стоячи біля вікна з келишком бренді в руці й дивлячись на площу, думав: «Там знову оживає моє королівство, почала збиратися докупи сім'я, як це було до тієї ганебної позаторішньої поразки». Він знав, десь там лежать і ключі, щоб відімкнути двері пекла для шістьох ворогів, які не давали йому спокою.

Легенький вітрець ворушив листя дерев унизу, і воно тремтіло, немов од загрози, що променіла з вікна вітальні.

Одвернувшись од вікна, Моріарті подивився на новий, хоча й дешево куплений братами Джекобсами, рояль фірми «Коллард і Коллард», що займав у вітальні чільне місце. Це були звичні розкоші, яких професор був надто довго позбавлений. Музика змалечку посідала важливе місце в його повсякденному житті. Мистецтва гри його навчала рідна мати. Моріарті пам'ятав, з яким задоволенням грав на роялі, а його неабиякі здібності викликали заздрість обох старших братів. «Місіс Моріарті, Джим міг би стати музикантом-професіоналом і виступати з концертами, він такий здібний», — запам'ятався йому чийсь комплімент. Хоча відтоді, як востаннє сидів за клавіатурою, минуло багато років, професор підсвідомо відкладав цей момент. Обережно наблизившись до інструмента, немов до дикого звіра, що потребує ще дресировки, Моріарті сів і заплющив очі. Був час, коли грати здавалося так само легко, як і дихати. Якщо Холмс може цигикати на скрипці, то він, Моріарті, здатен видобути мелодії з чорних та білих клавішів. Безгучно перебігши довгими пальцями по клавіатурі, а потім, ніби відчувши впевненість, він розгорнув ноти 12-го етюду Шопена, відомого як «Революційний».

Це не була звичайна гра. Це була унікальна інтерпретація, немов музика давала вихід усім невисловленим бажанням і скаргам, героїзмові та божевіллю. З музикою прийшов спокій, і Моріарті грав, поки дзвінок внизу сповістив про прихід Терреманта та його «боксерів».

Нагорі, в затишній спальні, Бриджит Спір, поклавши руку собі на живіт, тихо проказала:

— Тут щось посіялося.

Їй легше було вимовити ці давні традиційні слова, що означали вагітність, аніж будь-які інші з-поміж тих, якими молоді дружини, соромливо чи вдавано бадьоро усміхаючись, повідомляють своїх чоловіків про появу незабаром «маленького незнайомця».

Рот в Алберта Спіра розтулився й знову стулився, перш ніж звідти вихопилось:

— Ну, Бриджит, я ніколи не думав…

— Треба було б думати, Берте. Чим ми, по-твоєму, займалися — ліпили череп'яні глечики?

— То я буду батьком?!

Бриджит відітхнула. Першою думкою чоловіка було: він буде батьком. Тепер вона спокійно відповіла:

— А я буду матір'ю.

— Закладаюсь, він прийде в світ, ухопившись за обручальний перстень повитухи, — розплився в усмішці Спір. — Це добра новина, Бриджит. Достоту добра новина. В нас буде справжня сім'я. Ось хай довідається професор! Він буде дуже радий.

— Чи буде?

— Звичайно, дівчино. Це ж новий член сім'ї. Професор буде хрещеним батьком.

— Берте… — Бриджит підійшла до чоловіка й ніжно взяла за руку. — Я бажаю дитині добра. Я не хочу, щоб вона починала життя, як ми, кишеньковим злодюжкою.

— Під крилом у професора? Ні, дівчино, вона не знатиме горя. Знизу линула музика, потім почувся звук дверного дзвоника.

Тим часом, як професор Джеймс Моріарті втішавсь музикою Шопена, Ангус Мак-Криді Кроу повернувся додому, на Кінг-стріт, до своєї молодої дружини.

Детектив зумисне просив не зустрічати його на залізничному вокзалі. Передусім, він не схвалював появи там заміжньої жінки без супроводу, добре знаючи, які неприємності можуть її підстерігати, а крім того, ніколи не довіряв залізничним розкладам.

Біля власних дверей Кроу опинився з точністю майже до хвилини, як і розраховував. Постукавши дверним молотком, він одразу забув про Моріарті та пов'язані з ним можливі неприємності. Палке бажання обняти Сильвію заполонило все його єство. До того ж він скучив за домашніми стравами. Ніхто, на думку Кроу, не вмів так, як Сильвія, зробити біфштекс чи печінковий пудинг, а приготовлений нею тушкований заєць, як він любив повторювати, був гідний райської учти.

Отже, ціла гама бажань заволоділа Кроу, поки він чекав, коли дружина відчинить двері. Омріяні запахи й смаки змішалися в свідомості з глибоко схованим у душі бажанням спальні й тієї насолоди, яку так уміла дати Сильвія. Пишнота її грудей і стегон привабливо зливалися в уяві зі смаженою картоплею та м'ясом молочного ягняти. В цю мить він був наче моряк, що повернувся з плавання, або мисливець — з полювання.

Двері відчинились, і Ангус Кроу, переповнений почуттями, кинувсь обіймати місіс Кроу.

— Сильвія, люба моя, — видихнув він, примруживши очі й розтягуючи слова, як завжди робив у хвилини емоційного напруження.

Не встиг він доторкнутися до жінки, як вона голосно зойкнула й відсахнулась.

Кроу розплющив очі й, замість своєї прекрасної Сильвії, побачив маслакувату молодицю в очіпку, чорній сукні та білому з оборками фартусі. Спочатку він подумав, що помилився дверима, але над молотком чітко вимальовувалась начищена цифра 63.

Жінка опам'яталася першою.

— Доброго вечора, сер, — переводячи подих, привіталася вона. — Як мені про вас доповісти.

— Інспектор Кроу.

Кроу починав здогадуватися. Сильвія завжди була з фантазіями. До весілля вона сама вела своє невелике господарство — готувала їжу, прибирала постіль, витирала пилюку, робила покупки, ні хвилини не гуляла без діла. Кроу зрозумів, що за його відсутності дружина зруйнувала затишок їхнього домашнього вогнища — найняла прислугу.

— Ангусе! — Сильвія чекала, поки служниця відчинить йому двері, а тоді, не маючи терпіння витримати ритуал, поспішила до крихітного передпокою. — Ой, Ангусе! Нарешті ти повернувся! — Вона обняла чоловіка, швидко поцілувала в обидві щоки й, тримаючись від нього на відстані простягнутої руки, звеліла служниці:

— Лотті, внеси до хати панові речі, поки не посходилися всі сусіди!

— Що це все означає, Сильвіє? — пошепки запитав Кроу.

— Pas devant les domestiques[1], — лагідно усміхаючись, прошепотіла у відповідь Сильвія, а вголос вела далі: — Я така рада… Лотті, неси валізи нагору!.. Ходімо до вітальні, любий. Дай мені на