Чотири після півночі - Стівен Кінг
Але Морт опанував себе. За Шутером уже, звісно, й слід прохолонув. Ось чому він лишив записку. Та й не схожий він був на такого психа, що насолоджувався б, споглядаючи очевидний страх і жах Морта. Так, авжеж, він був шизиком, але впав не з дуба, а з якогось іншого дерева. Він просто використав Бублика, щоб розхитати Морта так, як селянин ломом підважує неслухняний камінь у своїй глушині. У цьому не було нічого особистого; просто робота, яку треба виконати.
А тоді він згадав погляд Шутерових очей того дня і мимоволі затремтів. Ні, це було особисте. Дуже особисте, з усіх боків.
— Він вірить, що я це зробив, — прошепотів Морт до холодної західномейнської ночі, і слова вийшли з рота кривими уламками, обкусаними через цокіт зубів. — Звихнутий сучий син справді вірить, що я вкрав його оповідання.
Морт підійшов поближче до сміттєвого бака, і в шлунку все перевернулося, наче там якийсь собака виконав свій собачий трюк. На лобі проступив холодний піт, і Морт засумнівався, що зможе зробити те, що належить. Бубликова голова перехилилася набік, далеко вліво, надаючи йому гротескного запитального вигляду. Зубки, маленькі, охайні й гострі, мов голки, оголилися. Довкола викрутки в тому місці, де її загнали у
(слинявчик)
білу плямку, проступило трохи крові, але не дуже багато. Бублик був приязним котом, любив людей; якби Шутер до нього наблизився, Бублик би не втік. Саме це Шутер і зробив, подумав Морт і витер із лоба хворобливий піт. Узяв кота на руки, переломив пальцями йому шию, наче паличку з-під фруктового льоду, а потім прибив до похилого даху сміттєбака, і все це тоді, коли Морт Рейні спав, якщо не сном праведника, то сном пофігіста.
Морт зіжмакав аркуш паперу, засунув його в задню кишеню штанів, а потім поклав руку на груди Бублику. Тільце кота, ще не задерев’яніле й навіть не охололе повністю, зсунулося під його рукою. У шлунку знову замлоїло, але Морт примусив себе другою рукою взятися за жовту пластмасову ручку викрутки й витягти її.
Жбурнувши викрутку на ґанок, він узяв бідолашного старенького Бублика правою рукою, наче жмут віхтів. Шлунок вирушив у вільне падіння: перекочувався, перекочувався й перекочувався без кінця-краю. Морт підняв одну з двох кришок на контейнері й зафіксував її підпіркою, завдяки якій важка кришка не падала на руки чи голову тому, хто вкладав досередини сміття. Усередині, вишикувані в ряд, стояли три смітники. Морт підняв кришку центрального й обережно поклав туди труп Бублика. Той хутряним палантином ліг на оливково-зелений пакет для сміття фірми «Гефті».
Зненацька його охопила страшна лють на Шутера. Якби чоловік з’явився тієї миті на під’їзній доріжці, Морт, не роздумуючи, накинувся б на нього — повалив би на землю й задушив, якби зміг.
Полегше — це справді заразне.
Може, так воно й було. І, може, йому було на це начхати. Річ була не тільки в тому, що Шутер убив його єдиного компаньйона в цьому самотньому жовтні біля озера; річ була в тому, що він зробив це, поки Морт спав, та ще й так, що старенький друзяка Бублик став чимось огидним, чимось таким, від чого важко було не виригати.
Та найгірше все-таки було те, що йому довелося покласти свого хорошого кота в бак, наче грудку безвартісного сміття.
Поховаю його завтра. На тому м’якому клапті землі зліва від будинку. З видом на озеро.
Так, але сьогодні Бублик лежатиме в принизливому стані на пакеті для сміття в критому сміттєвому баку, бо десь неподалік міг причаїтися один чоловік — один божевільний сучий син, — який має зуб на нього через оповідання, про яке Морт Рейні навіть не згадував жодного разу за останні п’ять років чи десь так. Чоловік був божевільним, і, зважаючи на це, Морт боявся ховати Бублика ввечері, бо Шутер міг бути десь там, навіть попри записку.
Я хочу його вбити. А якщо цей схиблений виродок мене провокуватиме ще більше, я таки спробую це здійснити.
Він зайшов у дім, грюкнув дверима й замкнув їх. Потім неспішно пройшовся будинком, замикаючи всі двері й вікна. А коли й це було зроблено, повернувся до вікна біля вхідних дверей і задумливо визирнув надвір, у темряву.
Йому було видно викрутку, що лежала на дошках ґанку, і темну круглу діру, яку залишило вістря викрутки, коли Шутер всадив його в праву кришку сміттєвого бака.
І враз Морт згадав, що збирався передзвонити Емі.
Він вставив вилку в стінну телефонну розетку. Поспіхом набрав номер.
Пальці звично вистукували по знайомих кнопках, що в сумі становили домашній номер, а тим часом Морт розмірковував, чи варто розказувати Емі про Бублика.
Після початкових виклацувань запала неприродно довга пауза. Він уже збирався повісити трубку, коли пролунав останній «клац» — такий гучний, що більше нагадував глухий стукіт від падіння. А потім голос робота повідомив йому, що номер, який він набрав, не обслуговується.
— Чудово, — пробурчав Морт. — Емі, що ти там, чорт забирай, наробила? Чесала язиком, поки не зламався?
Він натиснув на кнопку роз’єднання виклику, думаючи, що варто все-таки подзвонити Ізабель Фортін, та, поки силкувався відшукати в пам’яті її номер, телефон задвонив у руці.
До цього Морт не розумів, що його нерви на межі. Він вереснув і відсахнувся, впустив телефонну трубку на підлогу, а потім ледь не перечепився через проклятущу лавку, яку купила Емі й поставила біля телефонного столика, лавку, на яку абсолютно ніхто, зокрема й сама Емі, ніколи не сідав.
Несамовито розмахуючи рукою, він ухопився за книжкову шафу і так уберіг себе від падіння. А тоді підхопив телефон і сказав: «Алло? Шутер, це ти?» Тому що тієї миті, коли здавалося, що весь світ повільно, але впевнено перевертається догори дном, він навіть уявити не міг, хто б то ще міг бути.
— Морте? — то була Емі, і вона ледве не зривалася на крик. Він цей тон за останні два роки шлюбу добре вивчив. То був або відчай, або лють — найпевніше, останній варіант. — Морте,
