Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Так, це я, — відповів він, раптом відчувши втому.

— Де тебе чорти носили? Я вже три години намагаюся до тебе додзвонитися!

— Я спав.

— Ти вимкнув телефон, — тон голосу в неї був утомлений, але обвинувачувальний. Тон людини, яка вже проходила через таке раніше. — Що ж, чемпіоне, ти вибрав для цього чудовий час.

— Я тобі дзвонив близько п’ятої…

— Я була в Теда.

— Але хтось-таки вдома був, — сказав він. — Може…

— Тобто як, хтось був? — блискавично відреагувала вона. — Хто тут міг бути?

— Емі, звідки, в біса, я можу це знати? Це ж ти в Деррі, забула? Ти — Деррі, я — Ташмор. Я знаю тільки одне — коли я тобі дзвонив, було зайнято. Якщо ти була в Теда, тоді, мабуть, Ізабель…

— Я досі в Теда, — сказала вона якимось дивним безбарвним тоном. — І ще довго буду в Теда, хочеться мені цього чи ні. Морте, хтось спалив наш будинок. Хтось спалив його дощенту. — І раптом Емі розплакалася.

15

Тепер Джон Шутер увижався Мортові скрізь, тож першим здогадом, коли він приголомшено стояв у коридорі єдиного вцілілого дому Рейні, втискаючи у вухо телефонну трубку, було те, що будинок спалив Шутер. Мотив? Авжеж, полісмене. Він спалив будинок, відреставрований особняк у вікторіанському стилі, що коштував близько 800 тисяч доларів, щоб знищити журнал. «Еллері Квінз Містері Меґезін», якщо бути точним; червневе число 1980 року.

Та чи міг це скоїти Шутер? Звісно, ні. Між Деррі й Ташмором понад сотню миль, а тільце Бублика ще було теплим і гнучким, кров навколо викрутки липла до пальців, але ще не висохла.

Якби він поспішив…

Та перестань, їй-богу. Вже зовсім скоро ти повісиш на Шутера всіх собак за своє розлучення й за те, що ти спиш шістнадцять годин із кожних двадцяти чотирьох, бо Шутер підсипає тобі в їжу фенобарбітал. А що буде далі? Ти можеш почати писати листи в газету, у яких розказуватимеш, що американський кокаїновий король — це джентльмен із Воронячої Сраки, штат Міссісіпі, і звуть його Джон Шутер. Що він убив Джиммі Гоффу[197], а ще то він був сумнозвісним другим стрільцем, який стріляв у Кеннеді з-за трав’янистого пагорба в листопаді 1963-го. Так, цей чоловік психічно хворий… але невже ти справді вважаєш, що він проїхав сто миль на північ і закатрупив твій триклятий будинок тільки заради того, щоб знищити журнал? Особливо враховуючи те, що таких журналів у всій Америці ще лишилося не один і не два? Посерйознішай.

Та все одно… якби він поспішив…

Ні. Це смішно. Та зненацька Морт збагнув, що тепер не зможе показати цьому чоловікові клятий доказ, чи не так? Не зможе. Хіба що…

Кабінет розташовувався в затильній частині будинку; вони переробили під нього горище колишнього сараю для екіпажів.

— Емі, — сказав він.

— Це таке жахіття, — схлипувала вона. — Я була в Теда, і тут подзвонила Ізабель… вона сказала, що там щонайменше п’ятнадцять пожежних машин… вода зі шлангів… натовпи… роззяви… витріщаються… ти ж знаєш, як я ненавиджу, коли люди приходять і витріщаються на будинок, навіть коли він не горить…

Мортові довелося сильно прикусити внутрішній бік щоки, щоб придушити скажений сміх, який так і рвався назовні. Розреготатися зараз було б найгіршим, найнедоречнішим, найжорстокішим з усього, що він міг зробити, — бо він справді знав, про що вона говорить. Успіх, що прийшов до нього після довгих років боротьби в обраній професії, дав йому величезну втіху; часом він почувався людиною, яка проклала собі дорогу в страшних джунглях, де гинула більшість мандрівців, і таким чином здобула казкову нагороду. Емі раділа за нього, принаймні спочатку, але для неї в цьому всьому був дуже неприємний мінус: повна втрата приватності — навіть окремішності.

— Так, — мовив Морт якнайделікатніше, усе ще прикушуючи щоки, щоб захиститися від сміху, що йому загрожував. Якби він розсміявся, то через її невдалу побудову речення, але вона б зрозуміла інакше. Надто вже часто за роки їхнього шлюбу Емі неправильно тлумачила його сміх. — Так, мила, я знаю. Розкажи, що сталося.

— Хтось спалив наш будинок! — плакала в трубку Емі. — От що сталося!

— І від нього нічого не лишилося?

— Так. Це начальник пожежної бригади сказав, — він чув, як судомно вона ковтає слину, намагаючись опанувати себе, та потім сльози знову полилися дощем. — Він з-з-згорів д-д-дощенту!

— Навіть мій кабінет?

— З-з-з н-нього в-все п-п-почалося, — шморгала вона. — Ну, так головний пожежник сказав. І це в’яжеться з тим, що бачила Петті.

— Петті Чемпіон?

Чемпіонам належав будинок поряд із Рейні праворуч; дві ділянки відокремлювала смуга тисових дерев, що впродовж років потроху дичавіли.

— Так. Морте, хвилинку.

У трубці пролунав потужний гудок — вона висякала носа. А коли знову заговорила, то здавалася вже більш зосередженою.

— Петті вигулювала собаку, так вона сказала пожежникам. Це було майже одразу після настання сутінків. Вона проходила повз наш будинок і побачила машину, що стояла перед портиком. Потім почула зсередини якийсь тріск і побачила вогонь у великому вікні твого кабінету.

— А вона роздивилася, що то була за машина? — спитав Морт. У шлунку знову зродилася нудота. До його свідомості нарешті дійшла новина, і на її тлі справа Джона Шутера вже не здавалася такою важливою. Там був не лише клятий випуск «ЕКММ» за червень 1980 року; там залишилися майже всі його рукописи, як опубліковані, так і ті, яких він не закінчив, а ще більшість перших видань, закордонних видань, авторських примірників.

О, і це ще тільки початок. Вони втратили всі свої книжки, чотири тисячі томів. Увесь одяг Емі згорів, якщо збитки такі великі, як вона сказала, і старовинні меблі, які вона колекціонувала — іноді за його допомогою, але здебільшого все-таки самотужки, — перетворилися на попіл. Її коштовності та їхні особисті документи: страхові поліси й таке інше — найімовірніше, не постраждали (сейф, захований у глибині гардеробної на другому поверсі, мав бути вогнетривким), але від турецьких килимів лишився тільки попіл, близько тисячі відеокасет стали розплавленими кавалками пластмаси, аудіовідеоапаратура… його одяг… їхні фотографії, тисячі фотографій…

Господи Ісусе, а він щонайперше подумав про той триклятий журнал.

— Ні, — сказала Емі, відповідаючи на його запитання, про яке він уже й думати забув, шокований громаддям особистих збитків, — вона не бачила, що то за машина. Каже тільки, що подумала, що хтось кинув у вікно коктейль Молотова чи щось таке. Бо вогонь спалахнув у вікні відразу після того, як задзеленчала розбита шибка. Вона каже, що рушила