Чотири після півночі - Стівен Кінг

2

Рукопис лежав на задньому ґанку. Притиснутий каменем, щоб од вітерцю аркуші не порозліталися по всьому маленькому подвір’ї. Тихе гупання, яке чув Морт, пролунало, коли чоловік клав камінь на рукопис.

Морт стояв у дверях, тримаючи руки в кишенях штанів кольору хакі, й дивився на стос папірців. Він знав, що божевілля не заразне (хіба що крім випадків тривалого перебування поряд із навіженим), та все одно торкатися проклятущого рукопису не хотів. А проте розумів, що доведеться. Не знав тільки, чи довго він тут пробуде (день, тиждень чи рік — насправді можливим видавався кожен із цих варіантів), але дозволити тій херні просто так тут лежати він не міг. По-перше, над вечір має заїхати Ґреґ Карстерз, доглядач будинку, з кошторисом нового черепичного покриття для даху. І Ґреґ неодмінно поцікавиться, що воно таке. А ще гірше — він, імовірно, вирішить, що той рукопис належить Мортові, і доведеться давати більше пояснень, ніж ця клята річ заслуговує.

Він стояв біля вікна, поки гуркіт автомобільного двигуна не розчинився в тихому неспішному післяполуденному гомоні, а потім вийшов на ґанок, обережно ступаючи босими ногами (ґанок ось уже рік як потребував фарбування, і сухі дошки щетинилися ймовірними скабками), і викинув каменюку в зарослу ялівцем водостічну канаву ліворуч від ґанку. Підняв стосик паперу й глянув на нього. На верхньому аркуші стояла назва.

ТАЄМНЕ ВІКНО, ТАЄМНИЙ САД

Автор: Джон Шутер

І Мортові відразу ж відлягло від серця. Про Джона Шутера він ніколи не чув і ніколи не писав оповідань чи повістей під назвою «Таємне вікно, таємний сад».

Рукопис він викинув у смітник на кухні, повернувся на канапу у вітальні, знову ліг і за п’ять хвилин уже міцно спав.

Снилася йому Емі. Цими днями Морт багато спав і дуже багато снив про Емі, тож, прокинувшись під власні хрипкі крики, анітрохи цьому не здивувався. Він вважав, що рано чи пізно це минеться.

3

Наступного ранку Морт сидів перед комп’ютером у закапелку біля вітальні, який завжди правив йому за кабінет, коли вони приїжджали пожити в цьому будинку. Комп’ютер був увімкнений, проте Морт дивився у вікно на озеро. На його поверхні два моторні човни розтинали блакитну воду й залишали за собою широкі білі піняві борозни. Спершу він подумав, що то рибалки, але вони не спинялися — просто плавали туди-сюди попід носом один в одного, нарізаючи великі кола. Малеча, вирішив він. Дітлахи в якісь ігри граються.

Вони не робили нічого цікавого. Утім, як і він. Відколи вони розлучилися з Емі, він не написав жодного клятого рядка. Щодня з дев’ятої до одинадцятої Морт сидів перед екраном (так само, як і щодня впродовж останніх трьох років, а ще десь приблизно з тисячу років просиджував так по дві години перед старою друкарською машинкою «Роял»), але користі від цього було стільки, що з таким самим успіхом він міг би обміняти комп’ютер на моторний човен і йти казитися на озеро з дітлахами.

Того дня він протягом свого двогодинного чергування написав такі рядки безсмертної прози:

«За чотири дні після того, як Джордж, на власну втіху, отримав докази того, що дружина його зраджує, він вирішив її викрити. «Еббі, нам треба поговорити», — сказав він».

Дуже невдало.

Занадто близько до реального життя, щоб бути вдалим.

У реальному житті він ніколи так не гарячкував. Може, у цьому й крилася проблема.

Він вимкнув комп’ютер і рівно за мить після того, як клацнув вимикачем, зрозумів, що забув зберегти документ. Але нічого страшного. Можливо, це навіть зробив якийсь внутрішній критик у його підсвідомості, таким чином повідомивши йому, що документ не вартий того, щоб його зберігали.

Очевидно, пані Ґевін закінчила прибирати нагорі; дзижчання «Електролюкса» нарешті стихло. Вона приходила щовівторка, і два вівторки тому, коли Морт сказав їй, що вони з Емі розбіглися, звістка так її приголомшила, що вона навіть замовкла, хоч їй це було невластиво. Морт підозрював, що Емі подобалася їй значно більше, ніж він. Та все ж таки пані Ґевін досі приходила, і це, на думку Морта, вже була маленька перемога.

Він вийшов із вітальні якраз тоді, коли пані Ґевін спускалася сходами на перший поверх. Вона тримала порохотяг за шланг і волокла маленький циліндричний апарат за собою. Мов механічний собачка, він стрибав по сходинках. «Якби я спробував волочити порохотяг сходами, він би врізався мені в гомілку й підстрибом покотився аж до самого низу, — подумав Морт. — І як їй це вдається?»

— Здрастуйте, пані Джі[188], — привітався він і пішов через вітальню до дверей кухні взяти бляшанку коли. Після хрінописання йому завжди пересихало в горлі.

— Добридень, пане Рейні, — хоч як він переконував її називати його просто Мортом, вона не здавалася. Навіть Мортоном не хотіла кликати. Пані Ґевін була принциповою жінкою, але принципи ніколи не заважали їй звати його дружину просто Емі.

«Треба, мабуть, їй розказати, як я застукав Емі в ліжку з іншим чоловіком в одному з вишуканих мотелів у Деррі, — подумав Морт, проштовхуючись у двостулкові двері. — Може, знову називатиме її «пані Рейні». Принаймні».

То була бридка й ница думка, одна з тих, які, напевно, заважали йому нормально писати, але він нічого не міг із собою вдіяти. Імовірно, це теж минеться… як і ті сни. Але чомусь це нагадало йому про наклейку, яку він одного разу бачив на бампері дуже старого «фольксвагена-жука». «ЗАКРЕП — НЕ ПРОЙДЕ» — ось що на ній було написано.

Стулка дверей кухні відчинилася, і пані Ґевін гукнула:

— Пане Рейні, я знайшла в смітнику вашу писанину. Подумала, що вона вам іще потрібна, то поклала на стіл.

— Добре, — автоматично відповів він, не розуміючи, про що вона говорить. У нього не було звички викидати рукописи чи фрагменти в смітник на кухні. Коли в нього виходила якась лажа (а останнім часом тільки вона в нього й виходила), то вона вирушала або навпростець у рай для файлових даних, або в кошик для паперового сміття, що стояв праворуч від робочої станції.

Про чоловіка зі зморшкуватим обличчям і в круглому чорному капелюсі квакера він навіть не згадав.

Морт відчинив дверцята холодильника, посунув два маленькі судочки з