Рембо - Девід Моррелл

Але тепер сліди були глибші, їх залишала одна людина. Кров. Серце Тая радісно забилося. Свіжа кров, її ще не змив дощ. Один з утікачів був поранений, й інший, очевидно, ніс його на руках. Швидше за все, сліди залишав американець.

Вперед. Ось ще слід. Тут, мабуть, американець упав. Крові було ще більше.

А осьде він уже тяг свого друга. Тепер уже недовго. Тай навіть відчув певне розчарування. Погоня виявилася до смішного короткою.

РОЗДІЛ 24

Рембо відшукав захищене місце, що, на його думку, сподобалося б Коу. Навколо були камені й кущі орхідей смерті, про них вона колись говорила. Учора зранку — сто років тому. Могилу довелося копати ножем і руками. Він розумів, що ризикує, витрачає дорогоцінний час, але не міг не поховати її. Йому не хотілося, щоб над тілом Коу глумилися тварини або люди.

Обережно піднявши тіло, Рембо опустив його в яму. Під впливом почуттів він зняв з її шиї золотого Будду й повісив на свою. Від плаття відрізав смужку й обв’язав нею чоло та потилицю, як це роблять індіанці.

Він почав закопувати могилу. Просочена водою земля закрила тіло Коу, залишилося тільки обличчя. Але от і його прекрасні риси зникли під землею назавжди. Рембо привалив могилу каменем, прикрив гілками. Потім став на коліна й завмер, наче читав молитву.

Але сагайдак зі стрілами, лук, брудне подряпане тіло надавали йому вигляду не священика, а вовка.

Усе це почалося так давно. І немає йому кінця.

Рембо піднявся, стиснув пальці в кулаки, розкинув руки в боки, підняв голову до грозового неба та дико, протяжно закричав з усієї сили.

Уся гіркота й розпач, що накопичилися за останні роки, знайшли вихід у цьому крику.

Він не просився сюди тоді, перший раз. Йому наказали прийти. У людей, які послали його, які вночі спокійно спали в чистих і м’яких ліжках, були на те свої причини. Це була не його війна. Але він боровся за них.

І став їм непотрібний. Тому що вони знали: навкруги суцільна неправда. А неправду можна сховати, прикинувшись, що нічого не сталося. І вони зробили вигляд, що його не існувало. А інші називали його вбивцею.

І другий раз він не просився. Але йому сказали, що хочуть виправити свої помилки. Сказали, що комусь треба звільнити цих полонених, тому що ті, хто спав у чистих постелях, не могли цього зробити. І він пішов. І знову воював. Але й цього разу все виявилося неправдою й обманом.

Вони не хотіли, щоб я переміг, вони хотіли, щоб мене не стало зовсім.

Усе. Тепер я більше не воюю за когось. Це моя війна. І я буду битися до кінця. Ніхто мені відтепер не завадить перемогти.

Здалеку доносився шум вертольота, а поруч уже було чути погоню.

Ну що ж, ви хочете воювати? Давайте повоюємо!

І війна почалася.

ЧАСТИНА VII

РОЗДІЛ 1

«Уже скоро», — думав Тай, пробираючись лісом. Відбитки ніг стали ближче один до одного — явна ознака втоми американця. Немає сумнівів, що він іде з останніх сил. Погоня повинна закінчитися буквально через кілька хвилин. Або навіть секунд.

Тай підняв руку, наказуючи солдатам зупинитися. Він пояснив, що тепер треба бути обережними. Чомусь одного солдата не вистачало. Тай пам’ятав, що один із його підлеглих підірвався на схилі пагорба, але все одно без нього зараз повинно бути десять чоловік, а їх тільки дев’ять.

Ще одна пастка? А може, хтось посковзнувся або оступився й підвернув ногу? Або навіть заблукав?

Тай здивовано заморгав. Йому здалося, що дощ зіграв із ним злий жарт. Із грудей солдата, який стояв поруч, стирчав якийсь предмет. Палиця?.. Стріла?

Солдат повалився на спину, і відразу в груди другого теж вп’ялася стріла.

Тай злякано кинувся на землю, шукаючи укриття. Навколо закричали. Свист — і ще один солдат звалився. У паніці в’єтнамці відкрили вогонь з автоматів по кущах, деревах, ліанах. Тай кричав, щоб солдати припинили стрілянину, але вони продовжували палити з усіх стволів. У приступі сказу він почав бити їх і штовхати. Тільки тоді вони припинили вогонь.

Поруч скрикнули. Тай повернувся й побачив падаючого солдата — стріла ввійшла йому в ліве око та, пройшовши крізь череп, стирчала з потилиці.

Що ж відбувається?

Тай витер рукою піт із чола й почав гарячково думати.

Ще хвилину тому в нього було дев’ять чоловік. Тепер їх залишилося тільки п’ять. Лук, з якого летіли такі стріли, повинен бути дуже потужним. Смерть наставала миттєво. І стріли були не звичайними, а пластиковими.

Де ж американець міг дістати такий лук і такі стріли?

Гуркіт автоматів оглушив їх, і тепер стрілець із лука міг швидко змінювати позицію, не боячись, що його почують. А стріляти навмання не було ніякого сенсу.

Тай притиснувся до землі та включив портативну рацію.

РОЗДІЛ 2

Утримуючи вертоліт у завислому положенні, Яшин щільніше притиснув навушники. У них лунав стривожений голос Тая.

«Пошук один» — Драконові. «Пошук один» — «Драконові». Прийом.

Яшин відповів і запитав, у чому справа.

«Дракон», нас атакували. Чотири чоловіки вбиті.

Змусьте його стріляти. У нього скоро закінчаться патрони. Прийом.

Він добре замаскувався. Прийом.

Стріляйте на його вогонь.

Не зрозумів. Повторіть. Прийом.

Що у вас там, вуха лайном забиті? — розлютився Яшин. — Я кажу, стріляйте на його вогонь!

«Дракон», у нього не автомат.

Не автомат? — у голосі Яшина звучало здивування. — А що ж?

Він стріляє з лука.

З лука?

Яшин почув удар, потім крик, автоматну чергу. Він розгублено відкрив рот. А з навушників продовжували лунати постріли.

РОЗДІЛ 3

На ремонт електропроводки генератора пішла вся ніч. Лампа спалахнула, але тепер це не мало значення. Подовський і так усе бачив, незважаючи на дощ.

Набагато важливішим був зв’язок. Тепер він зможе координувати дії пошукових груп. Доповіді в’єтнамської наземної групи, очолюваної Таєм, свідчили про дуже швидке охоплення американця.

Подовський почав уже сумніватися, чи не помилився він в оцінці сержанта Тая, вважаючи його некомпетентним і тупим. Якщо американця схоплять, то Тая можна буде перевести на службу в місто.

Однак кілька хвилин тому все змінилося. Ентузіазм Подовського швидко зник. Ще б пак! Зовсім недавно американець, здавалося, був уже в руках сержанта. І раптом