Рембо - Девід Моррелл

Що там коїться?

А тепер Тай доповідає, що вбиті ще троє. Він у паніці. Відступає.

Подовський переключився на іншу хвилю.

«Пошук два», «Пошук два». Говорить «Мисливець». Як чуєте? Прийом!

Із динаміка пролунала російська мова.

«Пошук два», негайно вирушайте в північно-східний сектор. Тримайте зв’язок із «Драконом». Здобич знайшли. Повторюю. Здобич знайшли.

«Мої люди не підведуть, — подумав Подовський, — це не дурень Тай зі своїми ідіотами. Мої люди професіонали. Настав час братися до справи по-справжньому».

Якщо американець почне переслідувати й добивати групу Тая, то це навіть краще. Десантники швидше до нього доберуться. І тоді він зрозуміє, що нерозумно воювати луком і стрілами проти озброєних професіоналів.

Капітан Він. Його вже не видно кілька годин, хоча він тут, у таборі. Він сам наполіг на тому, щоб залишитися на місці й відповідати за охорону військовополонених.

Ну вже ні!

Подовський піднявся та пішов по грязюці до сусідньої казарми. Чорта з два! Його люди в дощ ішли за американцем, а Він буде відсиджуватися в себе в кабінеті? Ні. Він теж має забруднити свою форму, як усі.

Ніби на підтвердження цієї думки Подовський послизнувся й упав у грязюку.

У принципі Подовський розумів, що капітан Він йому зовсім не потрібний. Його десантники впораються з американцем… Хвилин через сорок. Але все одно треба примусити Віна відірвати свій зад від стільця.

Але відразу ж Подовський подумав, а чи не повернутися йому до рації?.. Ні, не для того, щоб послухати, як завершиться полювання на американця… Про всяк випадок… Мало що… Чи не викликати підкріплення?

Якщо американець змусив відступити переслідувачів за допомогою лука та стріл, то що ж він зможе зробити, якщо добереться до справжньої зброї?

І настрій Подовського зіпсувався.

РОЗДІЛ 4

Сер, АВАКС[3] перехопив дивні радіообміни, — сказав технік-зв’язківець.

Траутмен стояв під охороною біля бокової стіни ангара та зі злістю спостерігав, як люди Мердока запаковували устаткування.

«Сер» стосувалося, зрозуміло, не Траутмена, а Мердока, який відразу кинувся до зв’язківця.

Що за дивні радіообміни?

Із тієї точки, звідки з нами зв’язувався Рембо.

Немов не бажаючи згадувати фразу Рембо: «Я до тебе доберуся», Мердок закричав на одного з техніків, який ледве не випустив ящик з устаткуванням:

Обережно! Цей декодер коштує дві твої річні платні. — Він знову повернувся до зв’язківця. — То що там дивного?

Схоже на те… м-м…

Та говори вже, заради Бога!

Там іде якийсь бій. Я не знаю. Судячи з того, що кажуть комуністи, там почалася справжня війна.

Війна? — Мердок насупився.

Так, із Рембо.

Що?!

У Траутмена потеплішало на серці.

Судячи з повідомлень, — продовжував зв’язківець, — Рембо був пійманий, коли виходив із нами на зв’язок. Але він утік і…

Що?

Він убив сімох або вісьмох чоловік із лука. Потім зарізав ножем росіянина. Задушив одного в’єтнамця ліаною, а іншого тятивою. Проткнув ще одного росіянина палицею. Захопив їхні автомати й розстріляв патрони. Він навіть зробив пращу й убив ще одного росіянина каменем.

Сам же казав, що Рембо тільки й уміє, що воювати списами та пращами, — промовив Траутмен зі свого кута.

Заткнися! — закричав Мердок.

А от найдивніше повідомлення, — продовжував зв’язківець. — Комуністи просто збожеволіли. Рембо схопив одного росіянина та виштовхнув його з кущів. Інші комуняки вирішили, що це Рембо, і зрешетили його.

Це саме те, про що я й казав, — сказав Траутмен.

Про що? — зі злістю запитав Мердок.

Про те, що хлопець дуже швидко адаптується до будь- яких умов.

А тепер, — зв’язківець прислухався, — почекайте… Так. Зараз росіяни викликали підкріплення. Викликають на допомогу в’єтнамських солдатів із сусідніх баз. І ще радянський десантний взвод із Кам Ран Бей. І ще… Ого-го! Радянський вертоліт МІ-24. Господи! Це ж така махина з усілякими гарматами та ракетами. Схоже, вони підняли на ноги весь район.

Так само, як і цей шеф поліції в Штатах. Він теж напросився, — зазначив Траутмен.

Не зрозумів, — Мердок повернувся до Траутмена.

Та в тому містечку. Шеф поліції вирішив викликати на допомогу поліцейських із двох міст штату. І гвардійців теж, Не кажучи вже про цивільних добровольців. Як же вони могли програти? — голос Траутмена став твердим. — Вони не знали, на що здатні люди зі спецпідрозділів, як Рембо. І він їм показав, дав практичний урок. Допоміг у відновленні міста. Знаєш як, Мердок? Він зрівняв усе це містечко з землею.

Досить, — роздратовано махнув рукою Мердок. — Що ти хочеш сказати? До чого хилиш?

Я хочу сказати, що тепер росіяни матимуть такий же урок, який отримав той поліцейський.

По-моєму, ти переоцінюєш свого так званого…

Переоцінюю? Анітрохи! Зрештою я його вчив. І коли він покінчить у Намі…

Якщо, полковнику.

І коли він покінчить з усіма в Намі… Я ж казав, Рембо завжди доводить розпочату справу до кінця. Отож, коли він закінчить там, він зробить те, що обіцяв. Він добереться й до тебе.

РОЗДІЛ 5

Важко дихаючи, Рембо продерся крізь густі зарості й вискочив з лісу. Перелякані кури з кудкудаканням розлетілися в різні боки. Здивований, він побачив, що опинився у дворі однієї з дванадцяти хатин невеликого села. Свині, хрюкаючи, відбігли вбік, коли Рембо пронісся по двору, перестрибнув через паркан і зник між двома хатинами. Позаду голосніше за кудкудакання курей і рохкання свиней кричали в’єтнамські солдати, які йшли за ним слідом.

Рембо повернув ліворуч і побіг брудною вузькою стежиною, розштовхуючи на бігу мешканців. Селяни з переляку кидалися до своїх хатин. Це й зрозуміло. Цей скажений американець, гігант за їхніми мірками, ще й виглядав жахливо. Весь у колючках і ліанах, із червоно-сірим обличчям та страшним масним волоссям.

Він налетів на велосипедиста, і вони обоє впали на землю. Рембо перекотився, піднявся й побіг далі. Попереду він побачив стару вантажівку, що виїжджала із села, і кинувся напереріз. У вантажівці були клітки з курми. Рембо зрівнявся з кабіною, став на підніжку та, витягнувши ніж, крикнув в’єтнамською переляканому шоферові: «Тисни на газ!»

Вантажівка набирала швидкість. З лівого боку дерева закінчилися, і вони виїхали на відкрите місце. Справа з’явилися солдати, які вискочили з лісу, позаду сільською дорогою теж бігли солдати. Пролунали постріли. Одна з куль потрапила в лобове скло, і воно бризнуло дрібними осколками. Шофер із переляку закрив обличчя руками, вантажівка, втративши керування, різко повернула на узбіччя й перевернулася на бік.

Рембо встиг зіскочити з підніжки та почув, як заплакав водій.

«Вибач, — подумав Рембо, — у мене не було