Чотири після півночі - Стівен Кінг
Семів будинок був старим і мав високі стелі, але бібліотечному полісменові довелося нахилити голову в дверях, і навіть на кухні корона його сірого повстяного капелюха ледве не човгала стелею. Це означало, що він був понад сім футів заввишки.
Його тіло було загорнуте в тренч полив’яного кольору туману в сутінках. Шкіру він мав білу. Обличчя застигло без духу, неначе воно ніколи не знало ані доброти, ані любові, ані милості. Рот завмер у виразі абсолютної, безпристрасної влади, і збентежений Сем згадав на мить, як виглядали зачинені двері бібліотеки — як щілина рота на обличчі гранітного робота. Очі бібліотечного полісмена здавалися срібними кружечками, пробитими дрібними шротинками. Їх облямовувала рожево-червона шкіра, що, здавалось, от-от мала закровоточити. Вій не було. А найгіршим було те, що Сем знав це обличчя. Він знав, що це не вперше зіщулився від жаху під поглядом тих чорних дірочок, і десь глибоко в голові Сем почув голос із ледь вловимим сичанням: «Ходи-но зсі мною, зсинку. Я зс поліцсії».
Шрам перетинав рельєф цього обличчя саме там, де підказала Семові його уява, — уздовж лівої щоки попід оком і через перенісся. Окрім шраму, перед ним стояв чоловік із плаката… чи ні? Сем уже не міг сказати напевне.
Ходи-но зсі мною, зсинку. Я зс поліцсії.
Сем Піблз, улюбленець Ротаріанського клубу Джанкншн-сіті, напісяв у штани. Він відчув, як із його міхура полилася тепла хвиля, але це здавалося чимось далеким і неважливим. Важливим було те, що в його кухні стояло чудовисько, а найжахливішим — те, що Сем майже впізнав його обличчя. Він відчув, як двері з трьома засувами в його свідомості випнулися, готові щомиті вилетіти. Сем і не сіпнувся, щоб утекти. Він утратив здатність думати про щось аж таке вигадливе. Він знову став дитиною. Дитиною, яку впіймали на гарячому,
(ця книжка — не «Порадник промовця»)
впіймали за чимось страхітливо поганим. Замість того щоб тікати,
(ця книжка — не «Улюблені вірші американців»)
він повільно скрутився навколо мокрої промежини й повалився на підлогу між двома стільцями, що стояли біля столу, мимоволі прикриваючи голову руками.
(ця книжка —)
— Ні, — мовив він хрипким безсилим голосом. — Ні, будь ласка… Будь ласка, не робіть цього, будь ласка, на кривдьте мене так.
От і все, на що він спромігся. Але це не допомогло; велетень у тренчі кольору туману
(ця книжка — «Чорна стріла» Роберта Льюїса Стівенсона)
тепер стояв просто над ним.
Сем опустив голову. Йому здалося, що вона важить тисячу фунтів. Він дивився на підлогу й недоладно молився, щоб, коли гляне вгору — коли матиме силу глянути вгору, — ця постать зникла.
— Глянь на мене, — наказав глухий далекий голос. То був голос якогось лихого божества.
— Ні, — задихано завищав Сем, а тоді вибухнув безпорадним плачем. Не через страх, хоч він і був достатньо справжнім і сильним. Під товщею страху залягла ще холодна глибинна течія дитячого переляку й сорому. Ці почуття отруйною патокою прилипли до того, чого він не наважувався пригадати, того, що якось стосувалося книжки, яку він ніколи не читав, — «Чорної стріли» Роберта Льюїса Стівенсона.
Лясь!
Щось вдарило Сема по голові, і він закричав.
— Дивизсь на мене!
— Ні, будь ласка, не примушуйте мене, — благав Сем.
Лясь!
Він подивився вгору, затуляючи сльозаві очі однією згумовілою рукою, саме вчасно, щоб побачити, як рука бібліотечного полісмена опускається знову.
Лясь!
Він бив Сема його власним примірником згорнутого «Вісника», ляскаючи так, як цьвохкають шкідливе цуценя, що набурило на підлогу.
— Оцсе взе красче, — сказав бібліотечний полісмен. Він посміхався, вишкіривши гострі зуби — майже ікла. Він поліз до кишені тренча й витягнув шкіряну обгортку. Розкривши її, полісмен показав Семові зірку з багатьма променями. Вона блиснула в чистому ранковому світлі.
Сем безпорадно дивився на безжальне обличчя, на ті сріблясті очі з дробинками зіниць. У нього з рота текла слина, і він це розумів, але вдіяти нічого не міг.
— У тебе дві книзки, счо налезать нам, — сказав бібліотечний полісмен. Його голос і досі ніби долинав здалеку або крізь грубе скло. — Мізс Лорцс дузе зсазсмуцена церезс вазс, містере Піблзс.
— Я загубив їх, — сказав Сем, заплакавши сильніше. Думка про те, щоб збрехати цьому чоловікові про
(«Чорну стрілу»)
книжки чи про щось інше, була неможливою. Він був владою, могутністю, силою. Він був суддею, присяжним і катом.
«Де доглядач? — недоладно подумав Сем. — Де доглядач, що перевіряє показники на циферблатах, а тоді повертається до нормального світу? Нормального світу, де такі речі не трапляються?»
— Я… Я… Я… Я… Я…
— Не хоцу зслухати твої дурні відмовки, — сказав бібліотечний полісмен. Він закрив посвідку й запхав її до правої кишені. Одночасно поліз до лівої і витяг звідти довгого гострого ножа. Сем, що три літа працював на складі, заробляючи гроші на коледж, одразу його впізнав. То був ніж для картонних коробок. Безперечно, такий ніж був у кожній бібліотеці Америки. — Маєс цазсу до півноці. А тоді…
Він нахилився, витягуючи перед собою ножа в білій руці, схожій на мерцеву. Пелена пронизливо-холодного повітря накрила Семове обличчя, і воно заніміло.
Він спробував крикнути, але зміг видобути із себе лише млявий, безголосий шепіт.
Вістря ножа вкололо його в горло, неначе бурулька. З-під нього витекла єдина багряна крапля й відразу замерзла, перетворившись на крихітну криваву перлину.
— …тоді я прийду зснову, — сказав бібліотечний полісмен отим дивним шиплячим голосом. — Красче вам зснайти те, счо ви зсагубили, мізстере Піблзс.
Ніж знову сховався в кишеню. Бібліотечний полісмен випростався на повний зріст.
— І сче одне, — додав він. — Ви зставили людям різсні питання, мізстере Піблзс. Надалі нікого ні про счо не питайте. Ви зсрозсуміли мене?
Сем хотів відповісти, але спромігся лише на глухий стогін.
Бібліотечний полісмен знову почав нахилятися до нього, штовхаючи перед собою холодне повітря, як плаский ніс баржі штурхає уламок річкової криги.
— Не лізсьте в те, счо вазс не обходить. Ви зсрозсуміли мене?
— Так! — закричав Сем. — Так! Так! Так!
— Добре. Бо я наглядатиму. І я не один.
Тоді розвернувся, зашарудівши тренчем, і перетнув кухню до виходу. Він і не глянув на Сема. Коли бібліотечний полісмен проходив яскраво освітлену ранковим сонцем частину підлоги,
