Чотири після півночі - Стівен Кінг

«Ну, це через пійло, — сказав Сем собі. — Вони аплодували б тобі, навіть якби ти розповів, що кинув палити після того, коли повірив в Ісуса на презентації посуду».

Тоді всі почали зводитися на ноги, а Сем подумав, що, певно, говорив надто довго і їм закортіло розім’ятися. Але вони й далі плескали долонями, а ще Сем побачив, як метеляє до нього руками Крейґ Джонс. За мить Сем зрозумів: Крейґ хотів, щоб Сем підвівся і вклонився публіці.

Він покрутив пальцем біля скроні: «Та ти сказився!»

Крейґ виразно похитав головою і почав так енергійно махати руками, що став схожим на проповідника, коли той заохочує вірян співати голосніше.

Тож Сем підвівся і здивувався, коли виявилося, що вони справді вітали його.

Трохи згодом на подіум вийшов Крейґ. Оплески стихли аж тоді, коли Крейґ постукав по мікрофону, видобувши такий звук, ніби велетенський кулак, обмотаний ватою, постукав по домовині.

— Гадаю, всі зі мною погодяться, — розпочав він, — що Семова промова з надлишком перекрила вартість тієї гумової курки, яку ми щойно з’їли.

Це викликало ще один вибух щирих оплесків.

Крейґ розвернувся до Сема й сказав:

— Якби я знав, що ти на таке здатен, Семмі, то зразу просив би виступити саме тебе!

Залунала ще одна хвиля оплесків і свисту. Перш ніж вона стихла, Крейґ Джонс ухопив Сема за руку і почав рвучко нею трусити.

— Це було прекрасно! — вигукнув Крейґ. — Звідки ти її переписав, Семе?

— Я не переписував, — сказав Сем. Його щоки палахкотіли. Він хоч і випив лише один джин із тоніком, але почувався трохи захмеленим. — Це моя промова. Я взяв кілька книжок у бібліотеці, і вони мені допомогли.

Інші ротаріанці вже юрмилися навколо; Семову руку тиснули знову і знову. Він почувався, як водяна колонка в центрі міста під час літньої посухи.

— Чудово! — прокричав хтось йому на вухо. Сем обернувся на звук і побачив, що голос належав Френкові Стівенсу, що заміняв промовця від профспілки шоферів вантажівок, коли тому висунули звинувачення в шахрайстві. — Нам треба було все записати, ми могли б продати запис клятим джейсійцям[225]! Чудова промова, Семе, хай мене грім поб’є!

— Тобі треба скрізь із нею виступати! — запропонував Руді Перлмен. Його кругле обличчя почервоніло й спітніло. — Я, трясця, ледь не заплакав! Богом клянуся! Де ти знайшов того вірша?

— У бібліотеці, — пояснив Сем. Він і досі був ошелешений… але полегкість від того, що йому справді все вдалося, вже помалу витіснялася якимось обережним задоволенням. Він подумав, що винен Наомі премію. — Книжка називалася…

Але перш ніж він устиг сказати Руді, як називалася книжка, Брюс Енґалс ухопив його за лікоть і повів до бару.

— Чорт, це найкраща промова, що я чув у цьому недолугому клубі за два роки! — вигукував Брюс. — А то й за п’ять! Кому він потрібен, той бісів акробат? Дозволь пригостити тебе скляночкою, Семе. Дідько, дозволь пригостити тебе двома!

2

Перш ніж Сем зміг утекти, він вихилив загалом шість склянок, усі безкоштовно, і завершив тріумфальний вечір тим, що його вивернуло на власний килимок під дверима невдовзі після того, як Крейґ Джонс висадив його перед будинком на Келтон-авеню. Коли його шлунок зафонтанував, Сем саме намагався встромити ключ у замок — це було нелегко, бо здавалося, що замків три, а ключів чотири, — тож часу на те, щоб донести все хоча б до кущів збоку від ґанку, не було. Тому коли йому нарешті вдалося відчинити двері, він просто взяв килимок (обережно тримаючи за краї, щоб рідина трималася посередині) і викинув його під кущі.

Сем заварив кави, щоб заспокоїти шлунок, але, поки пив її, його двічі переривав телефон. Знову вітання. Другий дзвінок був від Елмера Бескіна, якого навіть не було на зустрічі. Сем почувався, ніби Джуді Ґарленд у фільмі «Зірка народилася», але тішитися цим відчуттям було важко, бо шлунок і досі ніяк не міг вийти на тверду землю, а голова почала мститися за зловживання.

Сем увімкнув автовідповідач у вітальні, щоб відмежуватися від подальших дзвінків, тоді пішов нагору до спальні, вимкнув телефон біля ліжка, випив дві таблетки аспірину, роздягнувся і ліг.

Свідомість швидко почала блякнути — він утомився й налигався, — але, перш ніж сон його зморив, Сем устиг подумати: «Я завдячую більшою частиною успіху Наомі… і тій неприємній жінці з бібліотеки. Хорст. Борщ. Чи як її звуть. Можливо, я винен премію і їй».

Він чув, як телефон унизу задзеленчав, а тоді до роботи взявся автовідповідач.

«Молодець, — сонно подумав Сем. — Роби свою справу — врешті-решт, чи не за це я тобі плачу?»

Тоді він пірнув у пітьму і не бачив нічого, крім неї, аж до десятої ранку суботи.

3

Сем повернувся у світ живих із млістю в шлунку й легким болем у голові, але могло бути й гірше. Йому було шкода килимка, проте він був радий, що позбувся частини пійла до того, як воно встигло роздути його голову ще більше. Він десять хвилин стояв у душі, лише символічно виконуючи необхідні процедури, а тоді обтерся і пішов униз із рушником на голові. На автовідповідачеві блимав червоний вогник. Коли Сем натиснув кнопку «ПРОСЛУХАТИ ПОВІДОМЛЕННЯ», плівка перемоталася назад лише трохи; вочевидь, дзвінок, що він його чув перед сном, був останнім.

Бі-і-іп!

— Привіт, Семе. — Сем саме знімав рушника, але застиг і насупився. Голос був жіночий, і він його знав. Чий він? — Я чула, що твоя промова мала неабиякий успіх. Я так рада за тебе.

То була Лорц, жінка з бібліотеки.

«Звідки в неї мій номер?» Але, звісно, на те й телефонна книга… а ще він сам написав його на бібліотечній картці, було таке? Було. Без жодної причини, яку він міг би назвати, його спиною пробіг угору короткий дрож.

— Не забудь повернути книжки до шостого квітня, — продовжувала вона, а тоді додала пустотливо: — Пам’ятай про бібліотечного полісмена.

Слухавка клацнула, і зв’язок урвався. На автовідповідачеві Сема загорівся вогник «УСІ ПОВІДОМЛЕННЯ ПРОСЛУХАНІ».

— Ох і паскудної ж ви вдачі, стерво, чи не так, пані? — сказав Сем порожньому будинку, а тоді подався на кухню підсмажити собі тостів.

4

Коли Наомі прийшла до нього в п’ятницю о десятій, через тиждень після тріумфального ораторського дебюту, Сем простягнув їй вузького білого конверта, на якому написав її ім’я.

— Що це? — підозріливо спитала Наомі, знімаючи накидку. Надворі лив понурий ранньовесняний дощ.

— Розкрий і побачиш.

Вона так і зробила. Там була вітальна картка з подякою. Посередині картки