Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
— Ти чуєш, що я тобі кажу?
Анаїс неохоче злізла додолу — вона лежала на горішніх нарах. Тремтячи від холоду, зиркнула на годинника, якого їй, слава Богу, таки залишили. Ще одне послаблення режиму. Допіру дев’ята ранку. Мізки у неї були наче з бетону, того, що з нього побудовані велетенські споруди в’язниці Флері-Мерожі.
Вона попрямувала за наглядачкою. У коридорі видніли замкнені двері камер. У тьмяному світлі зір блукав по мурах, по долівці, по стелі. У ЖСІ[45] все було сіре, брунатне, позбавлене яскравих барв. І скрізь тхнуло дезінфекційними засобами.
Знову клацнув замок.
Ще одні двері.
О такій порі до неї міг прийти тільки поліцай або адвокат.
Офіційні особи.
Ще один коридор.
І знову замок.
Із-за дверей камер долинало бубоніння телевізорів, затхлий в’язничний дух. Декотрі в’язні вже в майстернях. А дехто вештається собі коридорами, що дозволяється лише в жіночому ізоляторі. Наглядачки в білих халатах котять дитячі візки в ясла. У Франції жінки, що народили у в’язниці, можуть глядіти своїх дітлахів до півтора року.
Електронний замок. Рамка металодетектора. Перевірка в’язничного номера. Анаїс опинилася в коридорі, де були заґратовані та засклені комірки. У кожній стояв стіл і два стільці. Двері з шаруватого скла.
Крізь шибку Анаїс розгледіла свого відвідувача.
Соліна в окулярах на лисому черепі.
— Ох ви ж і нахаба! — сказала вона, увійшовши до комірки. Позаду грюкнули двері.
Соліна відкрив портфеля, що стояв долі.
— Можна вже й на «ти».
— Що тобі треба, мерзотнику?
Поліцай усміхнувся і поклав на стіл зелену теку.
— Видно, як ми любимо одне одного. Сядь.
— Я чекаю на відповідь.
Він ляснув долонею по теці.
— Оце моя відповідь.
Анаїс узяла стільця й умостилася на ньому.
— Це що таке?
— Чоловік, якого ти шукала. Кастрований волоцюга, якого знайшли 3 вересня 2009 року під Єнським мостом.
Те видиво спливло їй увіччю. Нарцисові малюнки. Перехняблене лице. Кремінна сокира. Покалічений труп. Вона не дуже знала Париж, та міст усе ж таки вгадала.
— Нащо воно мені?
Він обернув теку і пхнув до неї.
— Поглянь.
Вона розгорнула її. Детальний звіт у тій справі. Світлини, плани, звіт про розтин, протоколи з місця злочину… Спершу вона переглянула жмут кольорових світлин завбільшки з поштову листівку. Голий чоловік лежав під темним склепінням мосту, поміж ногами в нього щось чорніло. Тіло здавалося неприродно довгим. Біла шкіра сяяла за контрастом із брудною землею. Вона подумала собі, що блідість, може, від того, що з убитого виточили всю кров. Голову його запхали поміж камінням у кутку, тож обличчя не видно було.
— Ви впізнали його? — тихо запитала вона.
— Авжеж. Юґ Ферне, тридцять чотири роки. Добре відомий поліції. У 2008—2009 роках брав участь у демонстраціях «Дітей Дона Кіхота». Горлянка як у глека. Ніколи й за холодну воду не брався, зате полюбляв репетувати про своє право на ледаче життя.
Анаїс не звернула уваги на ту шпильку. Поліцай тільки й чекав, щоб вона сказилася.
— А розслідування?
— Нічого не втнуло. Ні слідів, ні свідків. Удосвіта його знайшла річкова поліція. Ледь встигли забрати тіло, перш ніж з’являться річкові трамваї з туристами.
Рана широким планом. Низ живота просто-таки пошматований. Якимось жахливим знаряддям. Сокирою, яку намалював Нарцис. Те знаряддя вочевидь відіграє´ якусь роль у злочинному ритуалі. Певне, тут криється щось із міфології. Їй згадався другий малюнок. Той, де вбивця жбурляє в Сену відчикрижені геніталії. Сакральний жест, нічого й казати. Звідки ж Нарцис дізнався про такі подробиці? Сам він і вбивця?
— Хто провадить слідство? Кримінальний відділ?
— Смерть волоцюги? Де ж пак! Справу передали третьому відділові судової поліції.
— І що вони виявили?
— Кажу ж тобі, ні хріна. Іде дізнання. Опитування, огляд місцевості, лабораторні дослідження, ну ще задля годиться допитають кількох волоцюг, та й край. Напишуть у висновку, що це якісь порахунки, та й закриють справу.
— А каліцтва не викликали підозри?
— Бурлаки що хоч можуть утнути. Дивуватися нема чого.
— А як із нестачею крові в мерця?
— Рана добряче кровила.
— Ні, я маю на увазі, чи не виточили з нього кілька літрів крові?
— Про це я нічого не чув.
Анаїс гортала папери. У кутку теки вона помітила ім’я слідчого судді: П’єр Воллятре. Їй згадалися ще два вбивства. У Марселі — Ікар, слідчий суддя Паскаль Андре. У Бордо — Мінотавр, суддя Філіпп Ле Ґаль. Це вже не кримінальна справа, а якась юрма суддів.
— А тепер що? Поновите слідство?
— Спершу доведеться умовити прокуратуру. Їм треба розібратися в цій каші. Добре було б довести їм, що це вбивство може належати до ряду Ікар — Мінотавр.
— Тобто знайти міф, за яким воно інсценізоване?
— Еге ж. А то двох ілюстрацій поки що замало, щоб машина знову почала діяти.
Анаїс зрозуміла натяка.
— І тобі потрібно, щоб я знайшла цей міф?
— Та, гадаю, тобі все одно нічого робити… — Він дивився їй у вічі. — Я не відмовлюся від твоєї пропозиції лише через те, що ти потрапила до в’язниці.
— Від якої пропозиції?
— Працювати разом.
— Отут?
— У поліції тобі вже не працювати, любцю. А в тюрязі дуже добре можна подумати.
Анаїс збагнула, що в нього є якийсь козир у запасі.
— А з моєю справою що?
— Слідчий суддя незабаром викличе тебе.
Вона рвучко нахилилася до нього. Соліна сахнувся. Він ще не забув, як вона плюнула на нього.
— Витягни мене відсіля! — процідила вона крізь зуби.
— Знайди міф.
Оборудка відбулася. Ціну назвали.
— У кого моя справа?
— У відділі боротьби з організованою злочинністю, тобто в мене. Нас цікавить стрілянина на вулиці Монталамбер.
Вона взяла кілька світлин.
— А це?
Соліна всміхнувся.
— Як пощастить довести зв’язок поміж трьома вбивствами, то віддати справу кримінальному відділові ми завжди встигнемо. А якщо ми знайдемо вбивць і без них? Я просто-таки нетямлюся від думки, що ми пошиємо їх у дурні, дитинко. Лихо в тім, що відділ розшуку утікачів незабаром розпочне
