Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Анаїс більш не допитувалася. Тепер вона збирала інформацію.
— Ви допитали Нарциса? Що він вам сказав?
Соліна іронічно посміхнувся. І знову заходився гратися з обручкою. Анаїс згадалася стаття з жіночого часопису, де ця звичка тлумачилася як намагання тікати у світ за очі від подружнього життя.
— Ти і справді трохи відстала від життя.
— Що ви маєте на увазі?
— Твій любасик цієї ночі накивав п’ятами.
— Не вірю!
Поліцай відчинив шухляду і дістав факса, якого одержав передніше. То було повідомлення всім патрулям у Парижі, де мовилося, що Матіас Фрер, він же Віктор Януш, або Нарцис, якого підозрюють у навмисному вбивстві, о 23.00 утік із в’язничного відділу лікарні Отель-Дьє.
Вона мало не заволала на радощах. Та радість хутко заступила тривога. Адже все почнеться наново. Якщо зарізяки живі, вони знову підуть його слідом. Соліна схилився до неї й тихенько спитав:
— То де його шукати?
— Хтозна.
— У нього є знайомі в Парижі? Хтось такий, хто допоможе йому втекти з міста?
— Він не збирається тікати. Він намагається відновити свої попередні особистості. Він і сам не пам’ятає, ким був передніше. Ми цього теж не знаємо.
— Щось іще хочеш додати?
— Ні.
— Справді?
— Цілком.
Він відкинувся у фотелі й розгорнув теку.
— А ось у мене є дещо для тебе.
І поклав перед нею аркуша, обернувши так, щоб можна було прочитати.
— Це що?
— Наказ про твоє переведення, що підписав суддя. Тебе візьмуть під варту й одвезуть до в’язниці Флері-Мерожі. Негайно.
— Що?! Ви ж пообіцяли мені!
Соліна обернувся до віконця у дверях і махнув рукою. Анаїс оком не встигла моргнути, як на зап’ястях клацнули кайдани. До кабінету ввійшли двоє поліцаїв в одностроях і, вхопивши її попід пахви, поставили на ноги.
— Ніхто не має права порушувати закону. Надто ж капосне дівчисько, що корчить із себе…
Він не встиг скінчити ту фразу. Анаїс плюнула йому в обличчя.
Він прокинувся, почуваючи біль у переніссі. Той біль його і збудив.
Відчуття. Ніс набряк і зробився наче довбня, затуливши поле зору. Розтрощені носові перегородки аж сіпалися від болю, спливаючи безгучним криком. У носових пазухах і щелепних западинах заков’язла кров, що не давала й дихнути. Його кров.
Уночі він добрів до тями, та здужав тільки увімкнути світло, дістатися до ліжка й упасти на нього в одязі. Потім він поринув у сон.
Зараз він обережно підвівся з ліжка. Рухався невпевнено, мов недужий, що після довгої хвороби почав потроху вставати. Дошкандибав до ванни, второпавши дорогою, що надворі вже видно. І котра це година? Годинника в нього вже не було. Він увімкнув лампу над умивальницею. Що ж, могло бути й гірше. Обличчя набрякло, та не так, щоб набути й геть потворного вигляду. На переніссі видніли засохлі садна від ударів об умивальницю. Ліворуч біля носа була довша і глибша рана — через неї він дістав імплантата.
Він несамохіть застромив руку в кишеню. Ось він. Усвідомивши, що ця гидота протягом кількох місяців сиділа в його голові, він замалим знову не зомлів. Та стримався і роздивився її уважніше. Ні виступів, ні шпарин. Якщо це мікропомпа, то як вона діє? Може, речовина просякає крізь пори? Він поклав того речового доказа до кишені штанів.
Намочив рушника холодною водою, приклав до перенісся і знову ліг. Від дотику вогкої тканини біль знову спалахнув. Він заплющив очі й почав чекати. Незабаром больові імпульси погамувалися, а потім і геть ущухли, немов буруни на озерній гладіні, що переросли у дрібнохвилля.
Попри те, що йому було недобре, він був сповнений рішучості та прагнув до дії. Продовжувати бій. Провадити розслідування. Вибору не було. Але як? Без шеляга в кишені? Без спільників? Знаючи, що на нього полює вся паризька поліція? Він відкинув усі ті думки і зосередився на злободенних завданнях.
Спершу треба з’ясувати все про вбивство з кастрацією, що сталося 2009 року в Парижі, на одній із набережних Сени. Він швидко дійшов висновку, що, застрявши в готельному номері, не зуміє навіть податися потрібним напрямком. Може, варто зайти до справи з іншого боку. Перечитати грецькі міфи, де міститься згадка про кастрацію? Але й від цієї ідеї довелося відмовитися. Йому слід було б піти до бібліотеки чи до інтернет-каварні. Перед його внутрішнім зором промайнула картина: ось він у самій сорочці (піджака повернути не пощастить) вештається паризькими вулицями…
Отож, слід визнати очевидне. Він живцем замурований у цій кімнаті, обклеєній жовтогарячими шпалерами. І попереду жодної перспективи…
Та потроху в голові почала народжуватися ще одна ідея.
Мури його забудькуватості були пористі. Крізь них просякали цілі пласти його колишніх життів. Фахові знання з психіатрії. Спогади про Анну-Марію Штрауб. Мистецький талант. Він спробував пройти кожною з цих стежин. І нічого не знайшов.
Та залишався живопис. Якщо колись раніше він був художником, то, можливо, користувався тими самими матеріалами й тією технікою, що й Нарцис. Йому згадалися сторінки блокнота, пописані дрібним почерком. Склад фарб, співвідношення різних пігментів і способи їх змішування. Проблема полягала в тому, що записника в нього вже не було. Звісно ж, він не пам’ятав, що там понаписувано…
Аж він випростався. Корто казав, що Нарцис використовував для виготовлення фарб особливу освітлену оліфу. І не першу-ліпшу, а фабричну. Замовляв її безпосередньо у дистрибутора. У тих, хто зазвичай постачав цю олію тоннами.
Це могло кудись припровадити. Треба зв’язатися зі столичними постачальниками оліфи. Якщо він був художником і жив у Парижі, то, може, йому пощастило укласти особливу угоду з підприємством хімічної чи харчової промисловості, яке випускало й освітлену оліфу. Може, його співробітники згадають про художника, що замовляв не більш ніж кілька бідонів на рік.
У номері був телефон, і він був під’єднаний. Нарцис несамохіть усміхнувся й одразу ж скривився від болю. Йому не хотілося й думати, яким зробилося його обличчя. На думку спала картина: вирва від набою і кавалки тіла, розкидані довкола неї. Тільки той вибух він сам собі влаштував.
Спершу він дізнався телефоном, котра ж таки година. Десята година десять хвилин, сповістив йому голосовий годинник. Потім він заходився телефонувати в довідкові служби. Голос
